Частина 13

Луки та поля змінилися камінням. Сухий ґрунт, сухі дерева. Зелень і фарби залишилися далеко позаду, а попереду виднілися лише чорні шпилі гір на тлі рівного прозоро-блакитного неба. Ми їхали вже більше двох годин, і за цей час маг сказав лише два слова, одне з яких – «помовчи». Коли я прокинулася вранці, то дуже здивувалася, побачивши на підлозі млина старий коров’ячий череп. Чарівник спокійно сидів на сходах і вивчав свою знахідку, потім підвівся і обійшов її по колу. Хмикнув. Збоку він виглядав тихо схибленим, і я вже вирішила, що маг і справді здурів.
Після того як я поділилася з Шантарро силою, відчуття були не найприємніші, але все ж таки не такі моторошні, як тоді з тінню. Просто втома, ніби я не спала кілька днів. Але, виспавшись, знову була сповнена сил. І я тихенько спостерігала, як Шантарро почав чаклувати над черепом. Витягнув руку вперед, поворушив пальцями, наче розминався. Навколо старої пожовклої черепушки заклубився зелений туман. Він тягнувся нерівними язиками, обплутував коров’ячу голову, затікав у порожні очниці, обвив обламані роги.
Через мить на підлозі вже лежала моторошна голова вовка. Величезна, з довжелезними зубами та висунутим синім язиком. В очах ледь помітно світилися червоні іскри, а в місці, де голова кріпилася до тіла, були помітні сліди відсікання з кров’ю, що запеклася. З цим «підношенням» ми з Шантарро й вирушили до села, де маг гордо вручив голову старійшині під охання й ахання стареньких та вереск дітей. Голова вирушила у мішок. А нам в сплату вручили… припаси та худенький гаманець зі сріблом.
Я бачила, як закотив очі Шантарро, навіть жовна на щелепах мага здулися. Але за плату подякував, згріб срібло, хліб склав у мішок, а от від баранця ввічливо відмовився, побажавши худобі дожити до зими і добре обміркувати втечу перед святковим гулянням. Тепер ось їхав злий, як демон, ламав один із буханців хліба і катав з м’якуша кульки.
Та все ж тепер граф Шантарро не здавався мені таким чудовиськом. Чудовисько б не рятувало людей ціною власного життя. А ще я помітила, що вчора у мага був ще один гаманець з грошима. Сьогодні ж ні гаманця не спостерігалося, ні Ройси з Ніко на селі я не помітила. І мені чомусь захотілося побалакати.
- А добре ви придумали з тим черепом корови, - прошепотіла я.
Шантарро навіть обернувся, підняв брову і смикнув куточком рота. - Підлизуєшся, Майрі? - З глузуванням сказав він.
Ось що він за людина? Чому потрібно бути постійно ось таким…
- Якщо вам подобається їхати в тиші і давитись хлібом, - прошипіла я, - Я із задоволенням на це подивлюся.
І відвернулася, дивлячись кудись, де серед каміння неквапливо котилася ковила. Шантарро засміявся, луна відповіла йому таким же гуркотливим сміхом і сховала його в розломах гір.
- Мене навчив ілюзій дід, - вже серйозно промовив маг.
Я вловила сум, що майнув у його голосі. Шантарро відразу підібрався, нервово розправляючи плечі. А я згадувала старого зі смішною борідкою, якого звала дядьком Ваалем. Тепер спогади про нього майже стерлися, він здавався чужим та далеким. І по суті, і був для мене чужою людиною. Але цей чужинець чомусь захищав мене. Спогади про дядечка відкинули мене у вчорашні події, перед очима знову промайнули картинки з тінями, що вискалювалися, і видіння.
- Пане Шантарро, - вигукнула я, пришпорюючи коня.
Конячка слухняно потрусила швидше, поки ми не порівнялися з магом. Чаклун навіть притримав свого коня, здивовано зігнувши брову.
- Вчора, коли ви билися з одержимою, - заторохтіла я, намагаючись утримати в пам’яті подробиці своєї галюцинації, - сталося дивне.
- Дивніше за все, що трапилося до цього? – усміхнувся Шантарро.
- Так, - ігноруючи його веселощі, я перейшла відразу до справи, - було дивне видіння, скоріше спогад. Мені здалося, що дядечко Вааль перед загибеллю намагався мені щось сказати.
Я бачила, як мага перекосило від того, що назвала старого графа дядьком, але як мені було називати його? Я пам’ятала його добрим дядечком і називала так само.
- Вам знайомий подібний знак? - Прошепотіла я, виводячи в повітрі руну так само, як дядечко в моєму спогаді.
Шантарро насупившись дивився на мене.
- Повтори ще раз, - попросив він, вдивляючись у повітря.
Я слухняно повторила знак, старанно виводячи все до найменших подробиць.
– Ви знаєте цей символ?
- Ні, - Шантарро став ще похмурішим, - але це вже щось. Давай поспішимо.
- Мені здалося, що там на сходах замку, граф хотів щось сказати, - винно пробурмотіла я, - але з усього, що я могла розібрати, мені було зрозуміло тільки „Знайди“.
Шантарро так різко зупинив коня, що я встигла обігнати його на добрих половину корпусу.
– І коли ти це згадала?
- Мені часто сняться сни про той день, але вранці я мало що можу згадати, - я прикусила губу, а потім, заплющивши очі, видихнула, - ваш дід приснився мені тієї ночі, коли я... ночувала в будинку герцога Харро.
Я чекала, що він знову почне метати громи та блискавки, кричати, обзивати мене ідіоткою. Але Шантарро тільки знову пришпорив коня, продовжуючи поїздку. А потім, ніби ненароком упустив:
- Більше не мовчи про те, що згадаєш.
- Я намагаюся згадати хоч щось, - шепнула я, - але вже важко згадую і його обличчя.
Це усвідомлення мене налякало. Я не думала, наскільки моя пам’ять змінилася за цей час. Я не особливо й намагалася згадувати ті дні, бо щоразу згадувала день нападу на замок. Залиті кров’ю сходи та крики у дворі – не найкращі спогади. А сни, що приходять уночі, приносили дивні картини, які до ранку були туманними і не зрозумілими.
- Згадаєш, - кивнув граф, і ми рушили далі.
Знову кам’яні пустки, висохлі дерева та тиша.
– Дивно, чому тут нічого не росте, – зітхнула я, озираючись.
Питання було просто для підтримки спілкування. Люди справді не любили життя біля порталу. Боялися близькості життя до магів. Але ось природа ... Я ніколи не бувала так близько до міжсвіту. Точніше, не пам’ятаю, щоби була.
- Це через близькість порталу, - несподівано швидко відгукнувся маг, - еманації Півтіні вбивають життя в цьому світі. На зламі світів залишаються лише камені. Піднімався вітер. Що ближче виявлялися гірські шпилі, то зловіснішою ставала навколо природа. Засохлі стовбури дерев, сухий ґрунт та тиша. Ні співу птахів, ні дзижчання комах. Тільки вітер і хрускіт камінців та піску під копитами коней. Коли ми виїхали на круглий майданчик серед гір, то я навіть зазнала розчарування. Ні свічення, ні іскор. Нічого. Портал стояв посеред піщаної пустки.
Невеликий майданчик, оточений з усіх боків величезним камінням. Арка з мармуру, вся потріскана від часу, вона виростала з піску двома різьбленими колонами. У верхній частині арки розміщувався барельєф із зображенням дивовижних тварюк та рун. Але найдивнішим було те, що колоною вилась зелена гілка плюща. Живого та соковитого. Лише листя рослини було незвичайного ало-лілового кольору.
Воно обплітали каміння, і рослина навіть випустила пишні гулі, схожі на плоди хмелю. Ми з графом поспішали і підійшли до арки. Я з цікавістю торкнулася пальцем рослини. Пухнасте суцвіття хитнулося, кидаючи на пісок блискучий пилок.
- Це гороцвіт, - пояснив Шантарро, що стояв поруч, - житель Гріммо. Гість у світі людей.
Я обійшла арку по колу, розуміючи, що гілка гороцвіту стирчить прямо з нізвідки, немов виринаючи з порожнечі. Вітер шарудів, перекочуючи дрібні піщинки під ногами, пускав по майданчику піщані хвилі, закручував мініатюрні вихори. Тільки перекотиполе мляво подорожувало від каменю до каменю. Шантарро підійшов до арки, торкаючись колони рукою. Відразу змінилася порожнеча в проході. Затремтіло повітря, попливло, як у спекотний день над вогнем. Вітер почав свистіти голосніше, змішуючись із шарудінням піску. Наче тисячі змій причаїлися в камінні.
Маг простяг мені руку, сам уже крокував у тремтячу порожнечу порталу. От і все. Зараз, вклавши пальці в долоню Шантарро, я назавжди розірву свій зв’язок із рідним для мене світом. Чи не рідним? Маг не став мене квапити, і це його раптове співчуття здивувало. А ще згадалися пережиті за ці дні події. Мені немає місця в жодному світі. Шантарро наполегливіше потягнув мене за руку, і я зробила крок слідом, прикриваючи очі. Тільки вітер ще вив за спиною, тріпав край спідниці, наче благав залишитися. Що чекає на мене тут? Що чекає на мене в іншому світі? Залишалося тільки віддатися долі, яка привела мене спочатку до замку Прогассо, а потім зіткнула з Роаном Шантарро.
Світ Гріммо не оглушив, не засліпив, не налякав мене смородом сірки та гару. Просто обдав теплим подихом вітру, огорнув голосами птахів, що співають, і шелестом листя. А я продовжувала стояти із заплющеними очима, боячись поглянути на те місце, яке мені доведеться називати домом. Знайшла залишки своєї відваги і розплющила одне око. Закрила.
- Ми, звичайно, можемо простояти посеред площі хоч рік, - з усмішкою промовив Шантарро, - але, якщо тебе затопче кінь, я розстроюся.
Я відразу ж розплющила обидва очі, щоб точно розглянути, де я перебуваю. Площа! Ми й справді стояли на площі, каміння під ногами було всіх мислимих і немислимих забарвлень і складалося у візерунок із кола зі знаками зодіаку. А в центрі кола були сонце та місяць. Арка зволила стирчати саме з них. Навколо снували люди, їздили вози. Гороцвіт привітно хитав листочками, обсипаючи нас пилком, адже тут ця рослина розрослася настільки, що обплела всю арку. Я з розкритим від подиву ротом крутила головою, розглядаючи будинки та лавки, майстерні та коляски, що котили дорогою. Все було дуже схожим на те, що було в моєму світі і все ж таки…
- Побережися! – вигукнув візник, проїжджаючи повз нас.
Звичайна коляска, звичайна конячка в упряжці. Навіть візниці в моєму світі так само розлякують розсіяних пішоходів. Тільки на козлах сидів гном. Широкоплечий і бородатий, з носом-картоплею, що стирчав з-під ковпака, що сповзав на очі. Гнома я проводила таким же ошалелим поглядом, поки Шантарро тягнув мене через вулицю. Наші конячки так і залишилися стояти на майданчику біля порталу, до них уже поспішав ще один гном із відром та щіткою. - Думаю, спочатку тобі не варто виходити з дому одній, - розгублено заявив маг і потягнув мене у вузьку вуличку.
Тут пахло котами та вогкістю. У відчинених вікнах будинків можна було розглянути чужі кухні та вітальні, почути розмови, суперечки, лайку, сміх. Хазяюшки перегукувались стоячи біля вікон, хтось натягував через вузьку вуличку мотузку для білизни. Діти ганялися за кішкою. І тільки я подумала, що зможу звикнути до Гріммо, як та сама кішка жваво підстрибнула на місці і обернулася біловолосою дівчинкою років семи. Діти радісно заверещали, а потім під дружне „тепер водить Гаррі“ темноволосий хлопчик обернувся сорокою.
- Матінко рідна, - прошепотіла я, дивлячись услід дітям, що тікають.
Шантарро теж обернувся. Глянув на мене, на спорожнілий провулок.
- Це лише діти, - засміявся маг, - Перевертні. Мабуть, їхній клас проходить заклинання трансформації. Просто постарайся не штовхати котів чи собак на вулиці.
– Я просто виходити з дому не буду, – рішуче кивнула я.
І ми побрели далі. Повз тихий дворик з фонтаном. Повз пекарню, що солодко пахне, повз винний льох, стіни якого прикрашала лоза винограду. Далі, по темних вуличках, повз цегляні стіни і відчинені вікна.
– Шантарро! – почувся за спиною чоловічий голос.
Маг зупинився, і мені довелося загальмувати, що дуже тішило. Ходити поряд із Шанарро було неможливо. Він крокував, а мені доводилося бігти слідом, щоразу ризикуючи впасти на землю. З вікна висунувся кучерявий чоловік років тридцяти. Широко посміхнувся й помахав магу рукою.
- Давно тебе не було видно, - сказав чоловік, майже до пояса висуваючись з вікна.
- Справ було багато, - не дуже люб’язно пробурчав Шантарро і знову схопив мене за руку.
- Бачу, твої справи добре йдуть, - тепер незнайомець у вікні розглядав мене, - вирішив завести собі іграшку? Боржниця?
- Я поспішаю Краас, вибач, - зло сказав Шантарро, і ми зникли за поворотом, залишивши незнайомця стирчати з вікна.
А я перестала озиратися на всі боки. Мовчки, йшла за магом, а у вухах продовжувало дзвеніти «іграшка». Що ж, мені одразу позначили місце у місцевій ієрархії. Але усвідомлювати себе нічим було однаково прикро.
- Прийшли, - заявив Шантарро і зупинився. Ми вийшли з лабіринтів міських вулиць та опинилися на просторій вулиці. Що ж, у світі людей граф Прогассо жив не бідно, чому ж його онук повинен жити у смердючій підворітті. На цій вулиці всі будинки були великими, багато прикрашеними ліпниною, з білими сходами та величезними вікнами. На цій вулиці ніхто не кричав і не сварився. До дверей одного з будинків вели мармурові сходи. Широкі білі сходи, важкі різьблені двері з дуба, високі арочні вікна. Двері безшумно відчинилися, варто було магу підійти до них. У прохолодному холі пахло лавандою та гіркуватим димом, на кам’яній підлозі танцювали сонячні відблиски, а стіни прикрашали дерев’яні щити.
З тіні знову вийшов силует Науро. Тінь металася по холу, ніби не знала, куди бігти насамперед. Потім Науро завмер, і над його головою завмер такий самий напівпрозорий силует знаку питання.
- Про кімнату - молодець, - кивнув Шантарро, - Нехай нам принесуть поїсти що знайдеться. А ти надішли звістку пану Рігарро і можеш відпочивати.
Науро кивнув і розчинився, наче пішов у підлогу з грубих плит. Будинок Шантарро був непривітний і похмурий, як і його власник. Хоч стіни й були оббиті дорогою тканиною, а сходи прикрашали різьблення, хоч усюди стояли дорогі дрібнички, а затишку в хаті не було. Порожньо, самотньо і… холодно, хоч за вікном і жаром дихало літо.
- Розташовуйся, - сказав маг, сідаючи у крісло біля вікна, - ось так я живу.
І він обвів рукою простору вітальню з дорогими картинами та добротними меблями. У цьому інтер’єрі Роан Шантарро виявився дуже органічно вписаним елементом, якби він був статуєю. Сидячи спиною до вікна, маг виглядав дуже зловісно. Тінь приховувала його обличчя, сонячні промені змальовували неслухняне волосся, що розсипалося по плечах, і складалося враження, що я знову бачу злу тінь зі світу Мороку.
Немов чергова тінь, у кімнату просочився чоловік. Я придивилася, але все ж таки це справді виявилася людина. Чи не людина? Дорого одягнений лакей вкотив у кімнату візок із чаєм та нехитрими закусками. Він мовчки вклонився і вийшов геть. Дивні слуги були в будинку Шантарро, під стать йому самому, похмурі й мовчазні. Але все ж таки люди? Чи я прийняла за живу істоту чергову тінь?
Чи це невідома мені тварюка під личиною людини? Обережно опустилася на край софи біля каміна. Я відчувала себе сторонньою в цьому будинку. І у цьому світі. І все більше душу затоплювала туга за тим часом, коли я танцювала на площі і засинала під зірками. Мабуть, тоді я й жила… У каміні було запалене полум’я. Точніше, я помітила слабкі сполохи вогню серед чорноти вугілля. Дивно, звичайно, але моє здивування посилилося, коли з вогню на мене з цікавістю глянули два жовті ока.