Частина 9

- Йди, мила, - солодко промовив мені у спину Шантарро, - відпочинь. А то вночі спати не дам.
Я мало на сходах не впала від такого нахабства. По залі корчми розлетілися огидні смішки. П“яні чоловіки гигихали, кидаючи на мене сальні погляди, а Шанарро сидів, задоволений, за столом, п“ючи із кружки пінне пиво. Мстився? Знущався? В його бездонни чорних очах відзеркалювались вогні ламп, роблячи його вигляд ще страшнішим. Але цей примруженний погляд, крива посмішка, яку мені так захотілося стерти. Не стрималась. Хочь внутрішній голос тихо натякав, що треба піти і бажано мовчки.
Неспішно розвернулась, спераючись на шершаві перила сходів. Посміхнулась. А ось з обличчя мага посмішка повільно сповзла. Ага! Я вмію посміхатись так, що виникне бажання залізти в петлю.
- Тільки не пий забагато, милий, - так само солодко проспівала я, - а то знову прочекаю всю ніч дарма. Ти ж знаєш як слабнеш від двох кружок пива...
І пішла нагору. Гордо, спокійно, поки не сховалась від людських очей. Там я уже дременула до кімнати, що було сили. Науро тільки скрутно похитав головою, причаївшись в відблисках факела на стіні. Маг мене приб“є. Чи відшмагає... Шантарро вже довів, що не дасть плювати собі в пику.
В кімнату я залетіла вихором, захлопнула двері і притислась до них спиною. І що тепер? Лука завжди казав, що злити чоловіків небезпечно. Гострий язик -забава для тих, у кого за спиною стоять захисники з кулаками, а я лишилася сама. Закрита зі здоровим чоловіком в тісній кімнатці.
Я притислась до дверей вухом, але грізного тупоту не почула. Тількі п“яні голоси далеко внизу, та тріск свічки на підвіконні. Кімната була й справді простора, з великим ліжком та білою накрохмаленною постіллю. Я обійшла ліжко з одного боку, з іншого. Те, що спатиму в сукні, я навіть не сумніваюсь. По- перше в мене немає нічної сорочки. По- друге я б в неї не одяглась.
Я не особливо соромилась спати з чоловіком в одному ліжку. У нашому з хлопцями возику ми ночували, притулившись один до одного наче оселедці в діжці. Та й ковдру ділили на двох, так навіть тепліше. Лука часто обіймав мене уві сні, пускаючи слину в волосся, а Гарро підповзав погріти з іншої сторони, захищаючи від протягів. Фхаса б руки повідривав будь- кому, хто спробував би мене мацати.
Але то були звичні люди. А зараз сюди прийде злющий маг. І на друга він буде зовсім не схожий. Так я й стояла біля ліжка, вирішуючи з якої сторони і у якій позі мені буде зручно скрючитись цієї ночі.
- А ось і я, солодка моя Майрі, - „ласкаво“ прошепотіли мені на вухо, - Дочекалась?
Від несподіванки я навіть підстрибнула, але відскочити мені не дозволили сильні руки, що схопили за плечі. Шантарро різко розвернув мене до себе та криво посміхнувся. Я не чула його появи, та й кроків не чула. Геть забула, що він з тих чаклунів, кому не потрібні для переміщення ні дороги, ні сходи. Темні виринають із простору де захочуть.
Ось тепер я й отримаю від нього за свою зухвалість, за свій довгий язик і за своє невміння промовчати, коли це потрібно. Від мага помітно тхнуло алкоголем. А алкоголь, потрапляючи у чоловіка, робить з нього худобину. Мій „господар“ і тверезий ще та зараза, отже чекають мене пригоди...
Я намагалась вивернутись, але Шантарро першим розтис руки, і залишалося лише впасти в обійми матраца. Чаклун схилився наді мною, притиснувши до постілі своєю, треба сказати немалою вагою.
- Я кусатимусь та кричатиму, - промовила я в істериці, коли мої руки завели мені ж за голову.
Шантарро тільки підняв брову, але не відпустив. В його каламутному погляді плескались дивні емоції, й мені зробилося по- справжньому страшно.
- Можеш і кричати, - хрипко розсміявся він у мене над вухом, - для підтримання потрібного напрямку нашої маленької сценки...
Я могла тільки в“яло ялозити під магом, намагаючись вигнутись у дугу, чи вкусити нахабу за носа.
- Ви перший почали, - прошипіла я, й спробувала вирватись.
- А ти продовжила, - прошепотів він, - І як втриматись від такої пропозиції? Ти весь вечір робила мені натяки і ось він я... Готовий доводити і дивувати.
Небо мені свідок, зараз я більше за все хотіла щоб він обізвав мене „воно“ і з огидою сахнувся. Але Шантарро із садисським виглядом уперся коліном в постіль між моїх розсунутих колін. Стало геть не смішно.
- Вас не збуджують меблі, - нервово пискнула я, намагаючись звести коліна разом.
Казати магу капості було весело. І злити мага було приємно, а ось зараз веселощі кудись ускакали лишивши місце страху і паніці. Чому я не змовчала? Навіщо довела Шантарро до такого стану? Він же мене не чіпав. Ігнорував? Ну ось, тепер перестав ігноруват. Тільки чим це краще?
- Я ж можу забути, що ти меблі,- знизав він плечима, - я зараз напідпитку, чого у хмільному угарі не скоїш...
Він знущався. Знову. Знову намагався зламати мій спротив. А мені залишалося намагатись не бліднути і не заїкатись, щоб хоч так накапостити цій наволочі. Шантарро схилився ще нижче, так, що його подих вже оппікав шкіру. Міні здалося, що відсторонюватись маг не дуже то й хотів. Коли його рука потягла вгору край плаття, а потім стисла моє коліно, залишки відваги мене полишили.
- Я все зрозуміла, - ледь вимовила я.
- У мене є сумніви щодо твоєї тямущості, - вишкірилась ця магічна зараза, - вважаю все ж таки варто тебе провчити.
Очевидно, що обличчя в мене й правда витягнулось, тому що маг став посміхатись ще ширше. Моє ж сердце мало не вистрибнуло з грудей, коли мене схопили за ноги та різко перевернули на живіт. Я навіть скрикнула від страху, та спробувала відповзти в сторону. Гучний ляпас долоні по моєму філею пролунав дуже вітрезвляюче, а біль в районі правої “напівкулі“ остаточно відбив бажання тікати чи пручатися. Хай б“є. Хай відшмагає мене та покладе спати на підлогу.
- Спати, - зі сміхом промовив маг, - я втомився з тобою гратись.
І Шантаро різко піднявся, майже на ходу стягуючи з себе сорочку. Відкинув пропотілу наскрізь одежу на стоявший у стіни стілець, стягнув сапоги та за насолодою розтягся на ліжку. Я передбачливо відповзла до краю, небезпечно зависнувши над підлогою.
- Давай ти заснеш сама, - стомлено проронив маг, прикриваючи очі, - мені лінь тебе присипляти. Або сиди тихо й не заважай.
Мені лишилося лише кивнути, підтягши коліна до грудей. Шантарро мовчав, тільки поволі здіймались та опускались його груди. Я продовжувала сидіти біля краю ліжка та спостерігати за магом. А він же міг добряче мене відшмагати, сильніше ніж легкий шльопок по заду. Да він мене в підкову міг зігнути, а він! А він спить. А я ж тепер заснути не зможу.
Місяць що виповз на небосхил, висвітлював серебром підвіконня та витерту підлогу кімнати. Десь далеко верещав жаб“чий хор, їм підспівували комарі, злющою хмарою, завислі за вікном. Вони збилися в купу, але в кімнату не залітали. Отже, маг щось зробив з вікном. Чудово, хоч ще в когось зіпсована нічь окрім як у мене. Я з бессонням, комарі на дієті.
Шантарро голосно зітхнув та перевернувся на бік,, витягши руку в мою сторону. Пальці у мага були гарні, довгі наче в музиканта. Та й обличчя не огидне. Зараз, коли тонкі губи не кривила зла посмішка,а в очах не було видно моторошної пітьми, риси мага виглядали навіть привабливими. Далеко не красень, але зовсім не потвора.
- Що? - відкриваючи одне око, промовив Шантарро, - подобаюсь?
Хмільним маг виявився ще нестерпнішим, ніж тверезим. І я злякано відповзла подалі, намагаючись відсторонитися від чоловіка. Якщо б не його реакція, то лежала б я вже на підлозі, з розбитою головою  і догори ногами. Мене з незворушним виглядом смикнули за руку, допомагаючи повернутись на місце. Шантарро зітхнув і сів навпроти.
- Майрі, я полюбляю панянок з фантазією,- похитав головою маг, - але твоя фантазія псує відпочинок мані і нерви нам обом. Я не стану тебе гвалтувати. Повір, я легко можу привернути увагу жінки і знайти ту, яка буде рада моєму товариству. Так що спи, на твоє тіло та честь я не зазіхав, не зазіхаю і не зазіхну.
І він навіть посміхнувся. В його обличчі щось змінилось, риси стали м“якшими. Маг зітхнув і знову ліг, поклавши руку на очі. І ось зараз, коли цей дивний чоловік не здавався мені таким вже й чудовиськом, я зважилась на запитання, яке не давало меня спокою всю дорогу з міста.
- Що буде з родиною, що чаклувала_
Маг не віднімаюй хмикнув.
- Вони сплатили штраф. Чаклували не при мені... я вважаю їх вина не настільки велика, щоб помирати.
- Але ж закон...
- А ти хотілаа побачити смерть удови та малої дитини? Серйозно?
І він глянув на мене з насмішкою зсунувши руку з очей. На мить я втратила дар мови. Просто сиділа і дивилася на мага. Він знову засопів, явно натякаючи, що йому не до розмов. Але настала черга ще одного питання, яке я задала з острахом.
- А що буде, як я не згадаю нічого корисного? - прошепотіла я, але маг почув.
Шантарро прибрав руку, повернув голову і витріщився на мене своїми бездонними очима, кольору першородної пітьми.
- І якщо ви не зрозумієте, для чого мене...- це слово застрягло в горлі реп“яхом, і я з зусиллям виплюнула його, відчувши майже фізичний біль: - створили? Що буде там... в Гріммо?
Я чудово розуміла, куди мене везуть. Свої питання я задавала магу із капостності, щоб він хоч якось звертав на мене увагу. Але він тільки відмахувався. Він вже зараз ставився до мене як до порожнього місця. Але зараз, сидячи в кімнаті, я вже не могла загоняти в куток свій страх. Не було сил боятися невідомого.
- Жити, - промовив Шантарро, - будеш жити у Гріммо.
- З вами?
– Ти отримуєш задоволення, починаючи ту ж саму непотрібну розмову? - холодно поточнив чоловік, - Без мене тобі не вижити. І не один маг не погодиться ховати тебе і захищати не потрибуючи нічого навзаєм. Я тебе не відпущу. Так що так, жити ти будеш в мене.
– Як річ?
- Абсолютно вірно.
Маг замовк, а мені залишалося просто дивитись у порожнечу, перетравлюючи почуте. Чого я чекала від цієї розмови? Дурепа. Повинно було стати легше, а стало ще гидкіше. Все ж таки я справді їду в Гріммо, де до кінця днів своїх буду річчю цієї людини. Без права на вибір, на волю, на сім’ю… На кохання. Я не збиралася плакати, але сльози самі сповзали по віях і капали на простирадло.
– А мої друзі, – намагаючись не схлипувати, шепнула я, – що з ними?
- Живі, колесять світом як звикли, - знизав плечима маг. - Я просто відвів їм очі. І не шкодив.
- Дякую, - видихнула я і спробувала крадькома втерти сльози.
Шантарро знову зиркнув у мій бік. В його очах блиснуло щось дивне. Майже людське.
- Я не можу відпустити тебе, Майрі, - раптом промовив маг, - ти надто пов’язана з усією цією історією і моїм дідом. А я хочу зрозуміти, що тоді сталося у замку Прогассо. І як туди потрапила ти. А ти не можеш піти, тобі просто нема куди. Дивно було чути його такий тон. Трохи стомлений, трохи винний. За той короткий час, що я провела поряд з магом, це була найприємніша розмова. Зараз він мене не лякав, говорив спокійно. І мені самій хотілося б зрозуміти, що трапилося того злощасного дня і хто я насправді.
— У Гріммо я маю доступ до потрібних книг, — заговорив Шантарро, — а ще є друг. Цілитель. Можливо, за його допомогою ми зрозуміємо твою природу та допоможемо пробудити пам’ять.
Це зізнання мене здивувало. По-перше, тому, що мене посвятили у свої плани, хоч трохи. А по-друге, тому, що маг зволив взагалі говорити зі мною. А ще, що в цього похмурого чоловіка є друг. Дивна дружба. Цілителів поважали в нашому світі, та й відрізнялися вони від інших магів. Без них ми загинули б, вимерли б від епідемій. Так, орден цілителів брав плату за лікування, але скількох бідняків лікарі рятували просто так. За добротою душевною. І ось той, хто сповнений світла і любові до ближнього, дружний із тим, хто закликає до себе в службу смертних слуг? Адже лише темні маги здатні ходити через тіні.
- Дивна дружба, коли один рятує життя, а другий служить темряві, - прошепотіла я.
І напружилася, відчуваючи на собі погляд його темних, сповнених роздратування очей.
- Я не служу Пітьмі, - сказав Шантарро, - вона служить мені. Іноді зі створінням Темряви може впоратися така ж темна істота. Мій світ Півтіні, і чого в ньому більше, світла чи темряви, вирішую лише я.
Сказав, як відрізав. Добре, хоч не врізав. Я згідно кивнула і витріщилася на подушку поруч, старанно прикусивши язик. Але сидіти так, мовчки, було нестерпно, і я вирішила, що якщо не можу втекти від мага, то можу хоч зрозуміти його світ. Мені ж у ньому жити. Чаклуни приходили до нас з іншого світу, в якому вони й жили, навідуючись у світ людей для забави та заробітку.
У нашому світі їхня сила слабшає та вмирає, якщо досить довго тут жити. Хоча люди похилого віку кажуть, що колись обидва світи були єдиним цілим і магія витала в повітрі, а в будь-якій родині міг народитися обдарований. Але потім чаклуни стали поводитися неналежно і розгнівали богів, а ті в помсту розділили світ на два, змусивши магів піти на задвірки реальності.
В інших легендах кажуть, що маги самі уявили себе богами і пішли у створений ними ж світ, де вони живуть і створюють чудовиськ, від яких потім і рятують людей за гроші. Або ці тварюки повзуть у світ людей через те, що маги відкрили ворота в потойбічний світ, в якому оселилися.
Кажуть, іноді маги беруть у свій світ людей. Для роботи. Частіше туди йдуть ті, кому нема чого й нема кого втрачати, адже людина, яка потрапила у світ Гріммо, навіки ставала його бранцем. Але бажаючі жити там знаходилися, їх манила магія та обіцянки довгого та здорового життя. Чи так це було чи ні, дізнатися не вийшло б за всього бажання. Кажуть, багато дівчат пов’язалося за красенями чарівниками, сподіваючись стати для них законними дружинами. Їх не зупиняв навіть той факт, що маги з людьми не одружуються, оберігаючи свою кров чистою для народження обдарованих нащадків.
Дівчат манила краса та загадковість чарівників.
- А що таке Півтінь? - Прошепотіла я.
Цікаво ж. Маги рідко ділилися знаннями з людьми, оберігали свої секрети. Про чари я знала тільки те, що вони є. Більшість простих людей отримували знання про чаклунів завдяки казкам та легендам.
– Напівтінь? – маг виглядав здивованим, – це світ, де живуть такі маги, як я. Частина нашої реальності прихована відлюдей у  Т​​іні, але виходити в Світло ми можемо. Тому що наш світ розташований між світом Світла, світом людей і світами Мороку. Прошарок. До Півтіні відносять  істот, які не шкідливі, але наділені силою. Домові, лісовики, русалки.
– Одним словом – нечисть, – підказала я магу.
Дивно, він не скривився. Не розсердився. Він здавався навіть зацікавленим.
–  Є ще Тінь – світ померлих, – продовжив маг, – Напівтемрява, Напівморок – це, скоріше, носії темної сили у світі людей. І сам Морок світ за межею життя та смерті.
– І в чому різниця?
Для мене така градація була незрозуміла, якщо це зло, то яка різниця, як його обзивати?
– Створіння Мороку не можуть жити у світі людей. Вони в ньому слабшають. Тому шукають посередників. Одержимих.
- А, це демони, так?
– Так, – кивнув маг, – а Напівтемрява – це ті самі тварюки, які нападають на людей. Болотяні чудовиська, гобліни, віверни. Не розумні, націлені на поїдання людей і дрібні капості. Як і ті тіні, що напали на тебе. Темні сутності, ще демони, але й людські душі. Їх живлять людські страхи і... тобі подібні. Не всі духи спокійні та мирні. Деякі охоче йдуть на змову з Темрявою. Вони бажають перейти в Напівтемряву і отримати силу у світі людей.
- А Напівморок?
– Це всі ті, хто шастає світом людей і світом півтіні. Упирі, перевертні. Ті, хто несе у собі частинку Мороку. Вони живляться силою самої людини. Розмножуються. Живуть тут. Їхня їжа – душі. Зброя – злочин. Вони діти тих, хто пішов на поводу у Мороку. По суті своїй – демони у плоті. Але всі тварюки Півтіні, Напівтемряви і Напівмороку, вони підпорядковані законам вашого світу. І проти них є зброя та засоби захисту.
- А Морок?
– Проти Мороку можна воювати, маючи підготовку та дар. Це до твого питання про Темряву і до того, хто їй служить, – сказав маг, – проти породження Мороку не допоможе ні часник, ні замова. Лише сила, схожа на його рідну. Тому чаклуни заклинають демонів, проводять темні обряди. Некроманти присипляють нежить. – А Світло? Це світ Богів?
– Так кажуть, але той світ ніхто не бачив, – знизав плечима Шантарро, – кажуть, колись були лише Світло та Морок. Їхнє зіткнення створило уламки, ті світи, які є зараз.
- А кажуть, маги самі створили Напівтінь, щоб забрати чари у людей.
Шантарро глянув на мене так, ніби я раптом почала блекати по-козячому. Потім закотив очі, струсивши волоссям.
- Торгоаки з ринку - погані інформатори, Майрі, - посміхнувся маг, - якби маги були такі всемогутні, то вони б захопили світ людей, а не ховалися в прошарку між світами.
І з ображеним виглядом відвернувся. Я теж вирішила прикусити язик і не лізти більше з розпитуваннями. І без того розмова з Роаном Шантарро стала схожою на дружню бесіду. А це погано, бо обман. Він мені не друг. Хоча й ворогом я його вважати не могла. Так просто… господар.
- Спи, Майрі, - з дивною, схожою на сум, інтонацією промовив Шантарро.