Частина 7

Треба було комусь відірвати голову, але для початку знайти кому саме. З такими ось думками Роан й йшов до селищного голови. У самого мага голова тріщала, та перед очима час від часу все пливло, отже треба було поїсти та відпочити. Забагато щось він чарував останнім часом, та задовго бовтався в світі людей. Тіло вкотре нагадало, що час вертатись до Гріммо, та відновлювати резерв. Сьогодні він мало не втратив контроль над власною тінню. Вона тягла пазурі до Майрі, відволікала від роботи. Адже як зосередитись, якщо все твоє єство тягнеться до дівчини, що стоїть поруч. Після зустрічі з майрі Роан зачасто став відчувати поклик власної тіні, раніше вона була спокійнішою.
- Тож скількох селян вони встигли пошматувати? - з удаваним спокоєм промовив Шантарро, сідаючи за стіл в корчмі.
Слабкі еманації магії відчувались зовсім тонко, наче туман на світанку. Але щоб підняти погост потрібно біло чарувати. Вкласти силу... чи хоча б промовити потрібні перш за все слова, а сила вже згодом. По млявості та неживучості зомбі було зрозуміло, що чарував якийсь недоучка.
- Жодного, - з полегшенням зітхнув селищний голова., - тільки совалися по селу та людей лякали.
- Для чого ж паніку розвели?
- Як це „чого“? - насупився чолов“яга, - а як вони б вночі скаженіти почали?.... Та й намагалися ми їх в землю закопати, а вони відкопуються. Знову соваються. А як порубати, то розповзаються. Та й не кожен готовий рідню, хоча й мертву, рубати...
Майрі сиділа в кутку,біля дверей, і весь час відволікала своїм мерехтінням сили. Роан втомлено прикрив очі та зіхнув. Сил виснажувались без струмків Гріммо. Треба було їхати додом та відпочивати, а він совається по селах, розганяючи зграї напівживої нежиті...
- І хто тут такого наробити міг ви ж звичайно не знаєте? - зітхнув Роан.
Голова селища якось скосив очі кудись в бік вулці і що сили замотав головою.
- Маг заїзжий був тут нещодавно....
- Не маг, - грубо обірвав чоловіка Роан, - таких дохлих мертв“яків в нас роблять тільки некроманти- початківці, років у шість. А їх з Гріммо не випускають.
Роан бачив за вікном корчми натовп селян. Вони з цікавісттю дивилися на вікна будівлі та на мага в ній. Роан без емоцій роздивлявся перелякані обличчя.
- Вам видніше, пане, - зітхнув голова, - дякуємо вам за рятунок. Ми вам щедро заплатимо. Що хочете просіть, не поскупимось... Нам так пощастило, що ви були в місті і змогли завітати...
Нак недолуго Роана ще ніколи не намагалися здихатись. Маг тільки посміхнувся, навіть не повертаючи голови до співрозмовника.
- А ви знали, що магічні дії лишають слід на чарівнику? - так само дивлячись на натовп, простяг Шантарро, - слідчому магу не стане праці знайти його ...
Роан відчував страх цього чоловіка. Страх людей з вулиці. Можна було взяти гроші та піти, як зробив би хтось із інших магів. Хтось, але не Шантарро. Хтось вже наробив справ на цьому шляху, і Роану доводиться розгрібати проблеми, йдучи слідом. Це бісило. Та й внутрішні установи не давали можливості просто розвернутися й піти.
- Виж знаєте, що людям чарувати не можна? - так само буз емоцій промовив маг.
- Так, - пискнув голова селища, - ми й не...
- Ви, пане, точно ні, - криво посміхнувся Роан.
А потім легко смикнув рукою. Десь надворі хтось закричав. Люди не бачили примарної петлі, що простяглась від руки Роана далеко в селище. Магія знайшла магію, відшукала іскри сгасаючої сили. Хтось із силою вдарив у двері корчми, з тупотом пробіг по коридору, влтів в зал та буцнувся перед магом на коліна.
- Пане пожалійте. Прошу вас, не вбивайте!
Перед Роаном на колінах стояла жінка. Ще не стара, але якась скуйовджена та змарніла. Чесно кажучи маг очікував дечого іншого...
- То це ви гралися у некроманта? - здивовано вимовив маг.
Жінка не піднімаючи голови кивнула. Затряслась.
- Підійди.
Покликав Роан і зітхнув. Те що жінка брехала він знав. Лишалось зрозуміти задля кого вона бере вину на себе.
- Не чіпай її!!!
Від викрику Майрі задрижало скло у вікнах. Роан навіть сіпнувся, такою несподіванкою для нього була ця зміна настрою дівчини. Ось вона сиділа як миша у кутку і вже стоїть посеред кімнати з виглядом скаженої кішки. Він би навіть посміявся, якби настрій був інший.
- А ти - геть!
Ліниво промовив маг і клацнув пальцями. Майрі викинуло на двір, наче хтось за руку витяг дівчину з кімнати.
- Отже, я вас слухаю, - спостерігаючи за Майрі через вікно, промовив маг, - я згоден послухати вашу брехню. А потім ми обговоримо реальні події що тут сталися...

***

Такого копняка я ще не отримувала. Не сильно, але образливо. Мене викинуло з будівлі в „обійми“ селян, тому в землю носом я не зарилася. Але в останню хвилину меня наче щось втримало, та не дало впасти.
- Дивіться, ще одна магова забава... Наче наша Арель.
Люди з селища дивилися на мене з острахом, та тримали дистанцію. А коли з землі випірнув Науро, то й зовсім відсахнулися наче від заразної. Але я повністтю була зайнята тим, що відбувалося в будівлі корчми. Тому що там Шанарро вже піднявся на ноги, та наближався до несчасної жінки, що продовжувала стояти на колінах. Не треба було бути розумником, щоб зрозуміти, що чекає нещасну. За чарування була кара. Завжди. І завжди це б ула смерть. Маги оберігали свої знання та вбивали кожного хто намагався дізнатися їх таємниці.
- Шкода Рішель, спочатку дочка, а тепер сама вляпалась. Чи повело їх на магії чи що? - почула я нову репліку з натовпу.
Дивна репліка. Дивна інформація, вона здалася мені цікавою, та я почала шукати в натовпі того, хто охоче озвучував секрети з життя городян. Але докучливий Науро заходився смикати мене за спідницю, та тягти геть від людей. Я ігнорувала тінь. А в залі корчми Шантарро вже підійшов до жінки, та взяв її за підборіддя, примушуючи дивитися йому у вічі. Я наче приросла до землі, дивлячись на те, як маг готувався віконати вирок. Але Шантарро наче відчув мій погляд і повернувся до вікна.
Його чорні наче ніч очі, зустрілися з моїми. Шантарро скривився у звичній для нього подобі посмішки, а потім помахом руки примусив почорніти всі вікна в приміщенні.
- Мамо! - заволав хтось в натовпі, й через людську стіну прорвався хлопчик років десяти. Він заливався сльозами, та біг до корчми, потім почав бити кулаками в двері.
- Це все я! Не чіпайте маму! То все я!
До землі приріс вже й Науро. Принишкли люди в натовпі. Хтось спробував відтягти дитину від дверей. Навіть спробували затиснути їй рота, щоб не кричала. Я втратила потік логіки в цих подіях. Відбувалась якась мелодрама. А тим часом двері відчинилися, на порозі завмер Шантарро. Якось дивно глянув на дитину, озирнувся. Хмикнув, а потім відступив убік, пропускаючи хлопчину в приміщення.
- А всі інші можуть бути вільні, - промовив зі знущанням Шантарро, а потімм дуже грозно гаркнув - всі геть пішли. Зараз!
Людей наче вітром здуло, Науро потяг й мене геть від корчми. Довелося йти, люди озиралися з острахом на будинок, та йшли геть. Я приліпилася в хвості людського струмочка, поряд зі старою бабцею.
- І де ти дурепа знайшла такого скаженого господаря? - почула я поруч знайомий вже голос.
Це його я чула з натовпу. Я озирнулася, та зловила на собі погляд прискіпливих старечих очей.
- Він мені не господар, - пробубоніла я.
- Еге ж всі ви так думаєте, - скривилася бабця, - Ввжаєш, якщо ви коханці, то він весь твій? Арелька он теж думала, що знайшла собі покровителя... Мабуть.
Я не витримала я зі злосттю тупнула ногою.
- Я не знаю як Арелька, але я точно не така як вона!
Бабця зупинилася, й спершись на палицю в руках, прискіпливо глянула на мене.
- Така раз із магом мотаєшся. А Ареля дочка тої нещасної, якій відкрутить голову твій господар. Втікла дівка з магом півроку тому. А ось вже й синок якусь дурню утнув. Одна біда від цих чаклунів...
- Втікла? - перепитала я.
Науро вже без ентузіазму посмикав мене за спідницю, та я зі злобою забрала в нього з рук край спідниці. Дістав. Чомусь слова бабці відгукнулися в душі.
- Єге ж. Як ви всі робите. Вночі, поки батьки сплять, - вишкірилась стара.
Ми як раз зупинилися біля якогось будиночка на околиці, й стара взялася за ручку на хвіртці.
- Повірте, я точно не така, - з образою промовила я, - а ваша Ареля... може закохалась...
- Може, але це не привід тікати від матері вночі, - зітхнула стара, - Хоч би попрощалась. Особливо після того якою ціною вона на світ з“явилась... Не мало ї бути, от і не стало...
- Як це? - здивовано промовила я.
Стара зітхнула, глянула на корчму, а потім штовхнула хвіртку, мовчки запрошуючи мне у двір. Не знаю чому, але я пішла слідом, Науро повз слідом, прикидаючись моєю тінню. Чхати. Хочеш - повзай. Стара покрехтіла, та подріботіла до свого будинка. Я йшла слідом.
- Чай будеш? - не обертаючись спитала в мене жінка, - я як раз заварила, поки тут ці... бігали.
Це вона мабуть про зомбі. Зайшли ми вже в будинок, пройшли до вітальні. Стара витягла з шафи чашки та блюдця.
- Ви пили чай поки зомбі по селу бігали? - здивувалася я, - не боялися?
- Чого? - стара здивовано повернулася до мене, тримаючи чашки в руках.
- Смерті...
Я поспішили взяти з рук старої посуд.
- Дитина в мене ця подія може стиатся щохвилини, що ж я маю щохвилини боятися? Як має бути так і буде, від долі не втечеш. Доречі Арелька цьому яскавий приклад.
І бабця с дзвоном поставила на стіл замизганий чайник з окропом.
- Не мали вони її народжувати, та десь знайшли знахаря, який допоміг,- продовжувала старенька,- Казала я їм, що якщо небо дітей забирає, чи не дає, то їм не час народжуватись. Мати Арельки втрачала дітей ненародженних, і Арелю мала втратити, але знахар чи чаклун, допоміг. І що? Де Ареля? Як не мала бути в сім“ї то й пішла.
- Тобто ця дівчина була врятована магією?
- Так, де вони цього пройдисвіта знайшли я не знаю. Але допоміг паскудник.
- Це ж добре... Те що вона пішла то її воля...
- Може й її, а може й ні. Інародилася дивною. Не від світу цього, точно маг чогось там начаклував.
- Дивними люди й просто народжуються.
- Може, але її брат нормальним народився, і без проблем. Без чарів та різної магії. І нормальний хлопчина, не те що сестра.
- А що з нею такого було?
- Майже нічого, але вона була наче причмелена трошки. Іноді застигала, наче прислухалася до чогось. Чула щось, що інші не чули.
- Так може вона обдарована була? Може тому її маг і забрав?
- Чогось вони тільки жінок забирають, - посміхнулась стара, - а в наш світ своїх дівок не пускають. Та чи є вони сред магів? Знаєш?
- Не знаю...
- Ось. Нічого, поїдеш далі - дізнаєшся.
І знову посміхнулась. Невесело так. А я сиділа за столом, схиливши голову, та стискала в руках чашку з чаєм, що пах квітами липи.
- Чи ти винна щось магу? - тихіше промовила бабця.
- Життя, - почувся хрипкий голос Шантарро в тиші кімнати.
Ми озирнулися синхронно, граф Стояв в дверях кімнати, притиснувшись плечем до одвірка, та склавши руки на грудях. Мені стало страшно від того, що він стояв тут. Думки повернули мене до тої жінки та її сина. Якщо Шантарро був тут, то вони...
- Можемо їхати, я тут вже всі справи вирішив, - промовив маг.
Мені зробилося млосно від цих слів, але я знайшла в собі сили встати на ноги. Ми мовчки вийшли з будинка, пройшлися по подвір“ю, за воротами вже стояли наші коні. Шантарро застрибнув в сідло, я теж полізла на свого коня. Коли ми виїзжали з селища, я розгледіла три фігури біля корчми. жінка, хлопчик, чоловік... Це точно був голова селища, та „підсудна“ пані. Здивовано озиралась, поки три фігури не сховалися за кущами вздовж дороги.
- Ви їх не чіпали? - зірвалося з моїх вуст.
- Ненавиджу одяг забризканий кров“ю, - пробурчав граф, та поїхав далі, - а н мені єдина чиста сорочка.