Частина 6

Навіщо її створили такою? Роан стежив за дівчиною, притулившись до стіни біля вікна. Майрі гуляла у внутрішньому дворі будинку під пильним наглядом Науро, що зображав тінь від колони. Скільки б Роан не вдивлявся в постать дівчини, то бічив лише магічну силу, що росла та мерехтіла під людською шкірою. Навіщо? Дід точно не страждав такою оригінальністтю, щоб створювати собі ляльку для забави. Подарунок? Чому не розповів Роану? Чому приховав? Чи не встиг повідомити і загинув через неї?
Останні роки  Роан мало цікавився тим, чим займався дід. Так, він завжди тяжів до вивчення навколишнього світу.  Марив експериментами.  Видумував різні цікавинки. Але ніколи дід не цікавився створенням грегорів сили. Чорнокнижнику вони були ні до чого. Та і взагалі егрегорів для власного користування створити міг лише  сильний маг. Граф Погассо був магом звичайним.
Тим часом Майрі продовжувала крокувати по майданчику навколо фонтану. Застрибнула на сходинку, що вела до чаші з водою. Зістрибнула. Зробила кілька кроків і покрутилася. Закинула руки за голову, прикрила очі, підставляючи обличчя сонячному промінню. Крок, крок, поворот. Змах руками, крок назад.
А Роан продовжував спостерігати, відчуваючи як пітьма в душі задоволено гарчить, вловлюючи мерехтіння сили в дівчині. Як хижак стежить за здобиччю, такі самі емоції відчував Роан. Голод, спрагу, бажання втамувати їх.
Доводилося відходити в сторону і закривати очі, щоб ця мара відступила. Близкість до цього створіння на ім“я Майрі будила щось в магу. Розбурхувало пітьму. Темрява в душ, яку Роан за довгі роки приборкав майже повністтю, чомусь за останні дні знову почала мучити господаря.
А дівчина танцювала. Роан не відчував від неї еманацій страху. Тільки рівний потік спокою. А потім Майрі розплющила очі і безпомилково знайшла у вікні Роана. Подивилася прямо в очі, з огидою скрививши губи в пародії на посмішку. Розвела руки в сторони і вклонилася, наче клоун на арені. Роан навіть відсахнувся від вікна, збентежений як її поводженням, так і своєю реакцією. Маг відчув сором, наче підглядав за дівкою, а не вивчав невідоме створіння. Майрі розсміялася і показала магу язик. А потім підстрибуючи пішла геть з двору.
- Той хто її створив явно був на всю голову хворий збоченець, - прошипів маг, сідаючи в крісло.
Але реакція дівчини здивувала мага. Від нього сахалися навіть маги з рідної Роану гільдії. В Майрі наче був відсутній страх, властивий всім живим істотам. Хоча... ящо знати що вона не жива, то не дивно таке поводження. Але відлюдькуватому Роану таке поводження було не просто дивним, воно давало відчуття власної нормальності. Від Роана вперше не сахався хтось, хто не був його ріднею. Він і у мисливці пішов тому, що втомився від косих поглядів в Гріммо. В магічному світі ім“я Роана Шантарро було завжди пов“язане з небезпекою. Хоча найнебезпечнішим Роан був у дитинстві. Але репутація... Вона жила соїм власним життям, і вже вона, а не Роан обумовлював відношення до нього в Гріммо, і як результат викликала у Роана дзеркальне ставлення до навколишніх. Нащо церемонитись із тими для кого ти лише чудовисько. Помилка магічної природи...
- Пане? - почулося за дверима, та хтось знову пошкрябався у створку.
Рон клацнув пальцями, та двері відчинилися, відкриваючи для огляаляду налякану покоївку,  закляклу на порозі. Дівчина сіпнулась та миттєво присіла в глибокому реверансі. Ось від неї Роан відчував страх. Такй спектр емоцій, що навіть голова заболіла.
- Ну? - ліниво промовив чорнокнижник.
Дівчина знову присіла, перелякано схиливши голову. Покірна вівця, що з неї взяти.
- Пане, вам надійшов лист, - дівчина подріботіла в кімнату, тримаючи в простягнутій руці конверт.
Отримувати листи Роан не любив. Причина була до огиди банальна . Листи графу Шантарро писали лише люди, а люди писали лише у справах . Звісно ж у своїх. Взявши лист з тремтячих дівочих пальців, маг помахом руки відпустив служницу, та відкрив конверт. Так і було. І найогидніше те,що справа була не у розвазі якогось товстосума, як Харіо. Ні.
- Хоча, кладовище це не так і гидко, якщо подивитися на це філософськи, - промовив сам до себе маг, а потім крикнув у темний куток кімнати, - Науро, збирай дорожню сумку, та Майрі, нам треба буде виїхати у справах.
Щож, добряча бійка добре відволікає від тяжких думок, тому чрез декілька хвилин Роан вже відверто радів листу.

***
- Чому я маю їхати звами? - промовила я, сидячи на підвіконні в своїй кімнаті.
Науро робив вигляд, що збирає мої речі. Тобто аккуратно, та дуже повільно згортав шарф, який я пов“язувала на талію поверх сукні. Шантарро стояв в дверях, спершись руками на обидва одвірки.
- Ви можете поїхати вбивати нещасних зомбі самотужки. Ви ж розумієте, що я не те, що не стану вам допомагати, а радше штрикну чимось у спину.
І посміхнулась. Шантарро сприйняв мої слова стійко. Теж вишкірився.
- Ти ж розумієш, що я можу взагалі не питати твоєї думки, - промовив маг, - а лишу я тебе тут одну тільки примотану до колонни цепом. Ящо наполягаєш, то підходящий цеп я знайти можу, але поки шукатиму мерці з кладовища доїдять залишок селища.
Він ліниво розтягував слова, дивлячись на мене якось дивно, наче намагався фокусувати погляд і на мені і на стіні за моєю спиною. Так роблять, якщо споглядати щось неприємно. Те ж мені естет. Може мені теж його пика не додає естетичного задоволення, але ж я терплю!
- А вам шкода жителів селища? - засміялася я, - мені здаєтья вам нікого не шкода.
- Не шкода, але в мене є обов“язки, за які ще й добре платять. Так що людей мені не шкода, а от грошей - дуже. Отже раджу мовчки зібрати сво лахи та вийти у двір, поки я не оскаженів, та не потяг тебе силою, - закінчив свою промову маг, та вийшов геть, закривши двері.
- Йому й себе шкода тільки на великі свята, й то не на всі, - буркнула я собі під ніс, а потім висмикнула з рук Науро свою хустку, - сподівюсь твого господаря зжеруть якісь огидні зомбі, і почнуть це діло з язика.
Тінь знизала плечима, та почала застеляти ліжко. Нервова система, чи що там у цих створіннь замість неї, в Науро була міцніша за сталь. Через чверть години мене вже вивели у двір, де стояв чорний кінь Шантарро, та якась біла, налякана кобила. Чи то вона вже встигла познайомитись з магом, чи її тваринні інстинкти попереджали про небезпеку поїздки. Навідміну від конячки, я на зустріч із кровожерливою мертв“ячиною їхала спокійно. Мене так засмикав Шантарро, що я не боялася смерті. Я взагалі нічого не відчувла окрім гнітючого відчуття порожнечі та безвихіді.