Частина 5

- Можеш ходити по будинку де хочеш, - казав чоловік, поки ми йшли коридором, - якщо ти будеш мені потрібна, то я дам знати.
– Як? - Похмуро уточнила я, потираючи зап’ястя.
Він крокував без поспіху, ніби й не вдягав на мене ланцюг, зробивши своєю… Ким?
- Ти зрозумієш, - відмахнувся він.
Ранкове сонце заливало відкритий коридор будинку, у внутрішньому дворику іскрився у променях фонтан. У ньому хлюпалися строкаті коропи і плавали лотоси. Я йшла трохи ззаду, тільки-но встигаючи за широкими кроками супутника, хоч він і не поспішав.
- Заблукаєшся, клич Науро, - продовжував балакати маг, - він вічно снує по будинку.
І як за помахом чарівної палички, худа тінь виринула з-за колони. З саду почулися голоси, майнула постать у сукні.
- Тут є прислуга? - Уточнила я, озираючись.
– Є. Вони живуть в іншому крилі, – кивнув Шантарро, – близькість до мене згубно впливає на людей.
- І як ви поясните їм мою появу?
– А з чого я маю їм щось пояснювати? - Здивовано уточнив граф, - Не їхня справа, кого я привів у будинок. Та й начхати їм.
- А не боїтеся, що я їм розповім? Попрошу допомоги.
- Валяй, - розреготався маг, - тільки в людському роді прийнято не помічати чужих бід. Навряд чи хтось ризикне зв’язатися зі мною заради тебе.
І чаклун мені чарівно посміхнувся. Мені захотілося вліпити йому ляпас, але витрачати сили у боротьбі з чоловіком безглуздо.
- Ти так і не відповіла, як тобі спалося, - провадив далі Шантарро.
– Вашими стараннями – жахливо, – повернула я співрозмовнику їдку усмішку.
- Ти не спала через власну дурість, - знизав він плечима, - я тебе не чіпав уночі. Я вже сказав, навіщо ти мені. Твої спогади – ключ до розгадки. Твоя сила – теж. Так що не дури і спи нормально.
Помовчавши, Шантарро дивно глянув на мене і безтурботно кинув:
- Я поговорю з тобою трохи згодом. А поки що Науро про тебе подбає.
І звернув убік. Я навіть не зрозуміла, як він розчинився у тіні колони. Залишилася тільки я та Науро, що розпластався на плитах підлоги. Я навмисно ігнорувала тінь, що завмерла, поки Науро покірно чекав.
- Чекаєш? - Зло уточнила я біля тіні.
Науро кивнув головою. Смішно це виглядало, якщо врахувати, що він примостився поруч із моєю «рідною» тінню.
– А я їсти хочу, – простягла я, вивчаючи поглядом паркан навколо саду.
Науро одразу витягся в струнку, а поряд з ним замиготіли картинки, немов у театрі тіней. Куряча ніжка, миска з супом, бутерброд, фрукти на блюді.
– А можеш принести щось у садок? - Присівши поряд з тінню, шепнула я. - На твій смак.
Схоже, виявлена ​​мною довіра до смаку безтілесної істоти вразила Науро в саме серце. Він почав метатися коридором, а потім зник десь у щілинах мармурових плит підлоги. Ну і добре. Я розуміла, що мій задум був дурним. Я розуміла, що швидше за все з нього нічого не вигорить. Але нічого не могла вдіяти з собою, коли ноги самі понесли мене до паркану. Спробувати варто. У дворі були колючі кам’яні доріжки, якими я бігла підстрибом. Пахло бузком, а на траві яскраво блищали кришталики роси. Чудовий ранок. Чарівний. І я легко підтягнулася на кручених ґратах огорожі.
Брязнули монети у волоссі, зашурхотіли браслети. Ми з Лукою неодноразово репетирували акробатичні номери, і я легко навчилася всім необхідним для акробата «фінтам». Нічого мені не завадило вилізти на огорожу. Випростатись. І… зависнути там, не маючи змоги зістрибнути.
- Ти спізнилася на три хвилини, - пирхнув маг, з тіні куща бузку, - я чекав, що ти рвонеш сюди відразу, як я піду. А ти ще розмовляла з Науро.
Залишалося тільки рипіти зубами, зависаючи за три кроки від волі. Але навіть у такому становищі спробувала знайти позитивні сторони. По-перше, мене не били судоми і не палило болем. По-друге, з моєї позиції я побачила місто. Будинок мага стояв на пагорбі, і з нього відкривався вид на містечко, куди ми приїхали напередодні. Мені варто було величезних зусиль не підстрибнути від радості. Я обернулася, туди, де в тіні запашного куща стояв Роан Шантарро. Сволота.
– Жінкам властиво запізнюватися, – огризнулася я.
- Справжнім жінкам, - знущався маг, підійшовши до огорожі.
Залишалося тільки гордо скласти руки на грудях і повернути магу його ж шпильку:
- Ну, ви любитель несправжніх, то звідки вам знати?
Мої слова його не образили. Тільки в темних очах блиснули червоні іскри. Стало трохи страшно, але я швидко згадала, що вбивати мене не збираються, а отже, нічого бояться.
- Злазь, - холодно попросили мене, - або я смикну тебе звідти силою.
Значить, ось як! Отже, вирішив показати, хто тут сильний і хто має повідець? Добре!
- Лови! - Крикнула я і, заплющивши очі, стрибнула вниз.
Я розраховувала гордо розбитись об клумбу, але Шантарро все ж таки виявився не закінченою тварюкою. Він, шиплячи і лаючись, кинувся до мене, спіймавши в польоті. Погляд чорних очей став злішим, а червоні іскри яскравішими. Мені ж залишалося тільки посміхатися, і що страшніше мені ставало, то ширше розцвітала усмішка на моєму обличчі. Нічого з собою не можу вдіяти, воно саме виходить.
- Наскакалася? - прошипів граф, так само тримаючи мене на руках.
Я посміхнулася ще ширше. Хоча куди далі. Шантарро посміхнувся мені у відповідь. Криво, ніби роздумував, яку гидоту вчинити.
- Чого взяти з тупої оболонки? - Дозволила я собі відповісти.
Шантарро посміхнувся ще підступніше і відкинув мене на клумбу з маргаритками. Я човпнула на зад, з чавканням приминаючи политу землю. Не боляче, але прикро. Шантарро присів поряд зі мною навпочіпки, немов говорив з шавкою, що завинила.
- Це щоб ти згадала, хто тут головний, - спокійно повідомив він, - і що я можу перестати бути таким лапочкою і почати поводитися як сволота.
Це він має рацію. Він може все, що захоче. І міг ще до того, як одягнув на мене ланцюг. Я й так виживала у цьому світі завдяки захисту хлопців із трупи. А зараз…
- Я прочухана не боюся, - ображено шепнула я.
Маг підвівся, простягаючи мені руку. Він не виглядав злим. Я взагалі важко вгадувала його емоції, по мізерним проявам міміки. Довелося прийняти допомогу чоловіка та простягнути йому руку.
- Насильство - вибір ідіотів, - усміхнувся маг, ривком піднімаючи мене на ноги, - особливо тілесне.
– То ви моральний садист? - Простягла я.
Нічого не могла з собою вдіяти. Страху не залишилося, але жвавим було бажання нашкодити цій сволоті якщо не ділом, то словом.
- А ти мало того, що істеричка, так ще й дурепа, - ніби підсумував маг, - куди б ти пішла?
Та я знаю. Сама все розуміла, що робила безглуздо. Але просто ось так сидіти і чекати невідомо чого… Я вже чекала. І чим завершилося все? Стрибок з вікна.
- До друзів.
- Що, хтось із тих дефективних твій коханець? – уїдливо шепнув маг.
Він продовжував тримати мене за руку, не відпускаючи та не притискаючи до себе. Просто стояв і насміхався. А я злилася.
– І хто ж? - підводячи брову, насміхався Шантарро, - обрубка я одразу викреслюю. Залишається недомужик і старець.
Отямилася я від ляпаса. Шантарро витріщив очі, і дивився на мене, а на його щоці наливався яскраво-червоний відбиток моєї долоні. Воно саме. Я тільки подумала йому врізати!
- І хто ж, - з дивним блиском в очах уточнив чоловік, - Старець?
Він присунувся ближче, прошепотівши своє запитання мені на вухо. Я його бавила, це було очевидно, і мій гнів і мої реакції. Я спробувала вдарити його знову, але він перехопив мою руку.
- Що, тільки напудрений прищ? – уже відверто хихотів маг.
Я спробувала його штовхнути, але чоловік легко ухилився, продовжуючи свої глузування.
- Та НУ! - хихотів він. - Невже ніхто з цих недоумків навіть не спробував скуштувати твого меду? Там усі такі убогі?
- Ви огидні, - прошипіла я, перестаючи брикатися.
Маг перестав йорнювати і відпустив мене. Обсмикнув мереживні манжети сорочки, відворот камзола. З його обличчя зникла єхідна усмішка, залишивши рисам тільки холодну байдужість.
– Радий, що ти оцінила, – заявив він, – можу перетворити твоє життя на справжній жах. Тож спробуй думати до того, як відкриєш свій чудовий ротик. Не зли мене, і я дозволю тобі гуляти в місті.
Він знову посміхнувся, навіть простягнув руку до мого волосся, поправляючи розтріпані пасма. Тепер він мене ще більше лякав. Але бажання зухвальства в мені тільки причаїлося. Я знаю себе.
- Ти мене зрозуміла? – холодно уточнив він.
Залишалося тільки кивнути і піти слідом за Науро. Що ж, програний бій – це ще не програна війна.