Частина 4

Гуркіт у кімнаті тривав уже годину. Дівчина громила все, що потрапило їй під руку, намагаючись розбити вікно або виламати двері. Роан чекав, що буде істерика. Але плакало це створення лише чверть години. Залишок часу воно ломилося на волю. Науро кидався вздовж стіни і заламував руки, раз у раз, простягаючи свої напівпрозорі кінцівки до Роана.
– Та не хвилюйся ти так, – відмахнувся від нього маг, – склею я ту вазу.
Науро ще трохи постраждав і утік, залишивши господаря думати на самоті. Роан же стояв, притулившись спиною до стіни, буравлячи поглядом нещасні двері, які продовжувала ламати триклята дівчина. Коли маг почув ім’я свого діда з уст цієї тварюки, то мало не подавився від подиву.
Стрий граф Шантарро був оригіналом і міг викинути будь-що. Він навіть ім’я змінив на Прогассо, переїхавши у світ людей. Але чому створення такого потужного та «людяноого» егрегора він приховав від власного онука? Роан не зміг зрозуміти. З дідом вони були дружні. Матері юний граф Шантарро не знав, вона померла за тиждень після народження сина. Батька Роан пам’ятав невиразно. Після смерті батька маленький Роан став для графа єдиною рідною душею.
Старий чаклун підтримував прагнення онука піти його стопами і, коли Роана прийняли в орден, був дуже радий. Молодий граф Шантарро пам’ятав той день, коли вони з дідом пили вино на терасі й міркували про майбутнє. Наступного разу він побачив діда, розрубаного мечем, на тому згарищі, на яке перетворився його маєток. З того часу Роан жодного дня не провів без думок про те, кому була потрібна смерть невинного мага, який жив продажем амулетів. Він не мав ворогів. Старий Шантарро був невинним оригіналом і диваком, який раптово вирішив жити серед людей. Роан відмовляв діда, але той лише сміявся і відмахувався від онука.
Старий казав, що втомився від магії. Хоче спокою. А онукові веселіше жити одному і будувати особисте життя без сусідства старої розвалюхи. Роан спускався у світ тіней у пошуках духа діда після його смерті, але чаклун розвіявся у примарному світі, і на його пошуки треба було йти занадто глибоко. На це у Роана ледь вистачало сил, в одну з вилазок він пішов надто далеко, і його точно засмоктало б у світ смерті, якби не вірний Науро, який витяг господаря у світ живих.
- Що воно таке і чому ти так хотів це захистити? - прошепотів чоловік у порожнечу, ніби предок, що давно спочив зі світом, міг відповісти, - для чого ти це створив? Чи замкнув?
Зараз, тримаючи в руках амулет, який носила дівчина, Роан розумів, чому так і не зміг покликати діда. Амулет „жив“ і „дихав“ магією навіть після смерті графа. Зараз «дихання» сили ледь відчувалося, ніби «втомлений» камінь затих у руках господаря. Значить, вмираючи, там, на кам’яних сходах замку, граф віддавав усі свої сили не на зцілення ран, а направив їх у амулет. «Вкласти душу в справу» часом стає буквальним, і старий чаклун, можливо, віддав і її для амулета.  Виходить, дівчину з вікна виштовхнув не наказ, як думав Роан. Вона справді стрибнула сама. Щось на ім’я Майрі не просто джерело сили, характер якої маг так і не зміг зрозуміти. Те, що тіні ожили і напали на Майрі, Роана теж насторожило, і добре тільки на неї, але вони підкорили собі тіні людей.
А це поганий і незрозумілий факт. А ще Майрі була єдиною зачіпкою Роана у всій цій похмурій історії. А можливо, і винуватцем смерті старого мага і всіх слуг замку. Залишилося тільки зрозуміти, чи дівчина щось приховує чи справді втратила спогади. Але це й так уже була велика перемога. І що за магію запхав у її оболонку дід. І навіщо? І чи він створив цю дівчину? Роан жив серед людей більше трьох місяців і все більше відчував необхідність повернутися до Гріммо. Дар мага вимагав підживлення, а світ людей його не давав.
Так повелося, що серед простих смертних жити постійно чаклуни не могли. Роан і не прагнув раніше до людей. Йому цілком вистачало вилазок для роботи та спілкування з дідом, а друзі і все його життя були в Гріммо, де маг і збирався жити, одружуватися і мати дітей для продовження роду. Якби не нещастя з дідом. А єдина «підказка» в цій історії плакала в замкненій кімнаті, випромінюючи хвилі ненависті та страху.
Роан стомлено пішов геть із цього коридору, щоб хоч якось угамувати хвилювання, пережите за сьогодні. Адже якщо звести всі нитки разом, то виходило, що саме поява дівчини Майрі в замку Прогассо зрештою і занапастила старого графа.

***
Звідки тільки взялися сили шпурлятися у двері різним начинням. Хоч в цьому й не було користі, якщо що двері, що кинутий у них підсвічник залишилися в цілості та безпеці. Тільки ваза, яку я закинула у вікно першою, – розбилася, а скло у вікні потріскалося. А потім уже було неважливо, чим кидатися, речі просто відскакували від перешкоди та падали на підлогу. Тривав мій безглуздий бунт недовго. Настав час панікувати. Але й на сльози вже не було сил, залишалося тільки сидіти в засідці та думати, як урятуватися із цієї ситуації. Роан Шантарро.  Ха! Я точно пам’ятаю, що дядько ніколи не згадував цього імені. І що за маячня, ніби я не людина! Те, що я врятувалась від неминучої загибелі, ще не ознака. Як я можу бути просто згустком сили, якщо у мене стискається серце щоразу, коли я згадую дядька Вааля? Його добрий погляд та смішну звичку тягати в кишенях сухарі для голубів. Він називав мене «Промінчик мій». Він дарував мені квіти і розповідав про загадки світу...
Він до останнього подиху бився біля стін замку і загинув, рятуючи конюха від удару мечем. Дядько не використав магію! А який маг стримуватиме себе, захищаючись? Та й навіщо? Я бачила це так ясно, ніби й зараз стояла біля вікна в занедбаній вежі. Я бачила тих одягнених у чорні обладунки людей, що зламали ворота. Їх було небагато, але в будинку, де було дуже мало міцних чоловіків, їм важко було б дати відсіч. Вони перевертали вгору дном бочки та пакунки. Вони кололи, не дивлячись, будь-кого, хто не встиг врятуватися. Я бачила смерть старої куховарки та її сина.
Я знала, що буде, коли ці нелюди увірвуться до вежі. Втекти мені не вдалося. Вони вже потягли до льоху двох дівчат-покоївок, і я розуміла, яка доля їм уготована. Було складно зважитися, навіть чуючи гуркіт кроків на сходах. Від висоти паморочилося в голові і хотілося плакати, але я все ж таки зробила крок у прірву за секунду до того, як двері в кімнату виламали. І він сміє стверджувати, що я просто плід чужої магії? Тіні? Іди знай, що то за тварюки були там у провулку! Та королівством постійно пролітають повідомлення про напади різної нечисті то в місті, то в селі. Тому-то маги і живуть у розкоші, тому що беруть утридорога за порятунок людей від цієї напасті.
- Сам ти егрегор, - буркнула я в темряву кімнати, підтискуючи коліна до грудей.  Те, що цей ненормальний нічого не зробив мені відразу, було вже добрим знаком. А ось те, що мене замкнули, - справа паршива. Люстра згасла. Свічник теж. Отже, єдиним джерелом світла в кімнаті був місяць. Але я все одно змогла роздивитися худу тінь біля вікна, яка в мовчазних риданнях заламувала руки над уламками вази.
- Геть йди звідси! – шикнула я на силует.
Адже якщо господар будинку маг, то навряд чи тут о тирається якась залітна тінь. А якщо тінь домашня – зжерти вона мене не збирається. Чи це неправильний висновок? Тінь на мою грубість відреагувала пантомімою з тупотінням ногами та картинними стражданнями над вазою. Судячи з фігури, вона і справді дорожила цією штучкою. Мені навіть стало шкода кволий силуетик, що схлипував (хоч і беззвучно) над черепками.
- Послухай, вона ж не зовсім розбилася, - навіщо я почала заспокоювати невідоме створення, - її склеїти можна. Твій господар маг. Що йому ваза?
Тінь показово зітхнула. Кивнула. Піднялася на ноги. Дивне воно було, це створіння. Начебто не живе, а цілком реальне.
– Ти Науро? - Прошепотіла я, - твій господар так назвав тебе.
Тінь кивнула. Потім, розпластавшись чорною ляпкою, рвонула до мене. Моторошне видовище. А коли це щось виросло з підлоги, прямо переді мною, я знову ледь не закричала. Тінь стояла і дивно тягла мені праву руку. Тільки проморгавшись, я зрозуміла, що мені простягають носову хустинку. Сльози втерти? Так? Дбайливий ти мій.
– Навіщо я йому? – ляпнула я вже набридлу фразу.
Але й справді навіть якщо я той самий егрегор чистої сили, про якого Шангарро твердив, то на біса я здалася йому? Я не вмію керувати вітрами та вогнем. Та я нічого чарівного не вмію. Хіба що танцювати та співати. Тільки цього «щастя» можна набрати на будь-якому базарі хоч оркестр, хоч самих танцюристів. Науро почухав маківку вказівним пальцем. Негативно похитав головою. А потім почав розмахувати руками, мабуть, намагаючись мені щось пояснити. З істеричної пантоміми тіні я насилу зрозуміла, що ця кімната призначалася мені. А Науро її готував. І тепер він страждає, тому що я (як мені не соромно, гидкій) розкидала тут все і розбила вазу.
- Тобто те, що твій господар притягнув до хати дівчину і замкнув її, тебе не турбує, - єхидно уточнила я, - тільки ваза?
Тінь зі  згодою закивала. Яке чесне створіння. Я схрестила руки на грудях, сердито дивлячись на тінь.
- Тобто те, що твій господар сволота, це відомий факт?
Науро тільки розвів руками, мовляв, «господарів не обирають». Чого я чекала? Ну от чесно? Слуга гідний пана.
- Зникни, тварюка потойбічна, - прошипіла я крізь зуби.
На цей раз Науро пішов з гідністю. Поступово стояв, залишивши мене одну в напівтемній кімнаті. Я ще довго сиділа на підлозі біля ліжка і дивилася у вікно, де жовту кулю місяця постійно закривав потік хмар. Як я заснула, я не помітила. Просто скотилася в стан на кшталт трансу і потонула в чорноті.
Під ногами був зруйнований двір замку. Кущі шипшини, обсипані червоними квітами. Крики, стогін, плач. Вітер бив у обличчя, а я намагалася роздивитися серед людей з мечами дядька, щоб хоч так попрощатися з ним. Тупіт на сходах, скрип старих дверей. Крок у порожнечу. І обличчя дядька, яке я встигла розгледіти в останню мить перед стрибком… Він щось шепотів. Мені? Що? Спогади вислизали, ховали від мене заповітну фразу. „Знайди“ змогла прочитати я по губах дядечка Вааля. За мить до того, як сон розсипався і зтанув.
- Їм не сняться кошмари, Науро, - пролунав над вухом знайомий голос, - ти несеш нісенітницю!
Я насилу розліпила повіки, щоб побачити силует свого викрадача, залитий ранковим промінням сонця. Сон вивітрювався з пам’яті, і спогади знову вислизали, як бувало щоранку. Від несподіванки я навіть смикнулася. Все ж таки вчорашній кошмар мені не наснився.
- Почнеш кричати, я тебе заблокую, - стомлено промовив чоловік.
Виглядав він погано, наче всю ніч не спав. Під очима залягли темні тіні, а щоки запали, зробивши і так виснажене обличчя просто потворним. Чоловік стояв наді мною, з подивом вивчаючи позу, в якій я заснула. А що? Я навчилася спати в найнезручніших місцях і найнеймовірніших позах. Я і стоячи спати можу, якщо мене на щось сперти.
– Людям властиво спати в ліжку, – хитро посміхнувся маг.
- Людям властиво боятися і засинати навіть проти волі, - огризнулася я, схоплюючись.
- На підлозі? У позі ембріона?
– А ви уві сні дотримуєтеся якихось конкретних правил?
Колишньої слабкості у тілі вже не було. Я знову відчувала себе бадьорою та повною сил. І готовою до втечі в будь-який слушний момент. Тільки надто уважно стежив за мною цей чоловік, чіпко й уїдливо, і знову тонких губ торкнулася жовчна усмішка.
- Сподіваюся, ти виспалася, - холодно промовив він.
Я тільки кивнула, принагідно глянувши на двері. Замкнув. Можливо, у мене вийде врятуватися, якщо я прикинуся покірною. Адже якщо він не зґвалтував мене вчора ввечері, то точно зараз також не буде… Чи буде?
- Отже, сьогодні ти налаштована говорити зі мною серйозно? – сідаючи у крісло, уточнив маг.
Помах руки, і предмети в кімнаті почали «розбігатися» по своїх місцях. Зросла навіть злощасна ваза, над якою заламував руки Науро.
- Про що? – буркнула я, обережно встаючи на ноги.
- Про нас, - Роан Шантарро посміхнувся, задумливо вивчаючи мене поглядом, - про те, як ми житимемо і співпрацюватимемо. Про те, що ти можеш дати і що за це отримаєш від мене.
Все ж таки розмова звернула в той бік, якого я боялася. Мовляв, я великий і сильний, зможу тебе захистити, якщо ти будеш мені вдячна... Можна подумати, це перший високородний виродок у моєму житті! Ха!
- І що ж вам потрібно від мене? - Прошепотіла я, шарячи поглядом по кімнаті.  Маги теж люди. Частково. Їм властиво помилятися через почуття переваги.
– Мені потрібна ти, – спокійно заявив Шантарро, – ти знала мого діда. Ти була свідком нападу на замок. Ти могла стати причиною цього нападу, зрештою.
- Ви мене намагаєтеся звинуватити? - Огризнулася я, - я не хотіла смерті дядька!
- Ти ж нічого не пам’ятаєш? – огризнувся у відповідь маг, – чи брешеш?
- Не пам’ятаю!
Я хотіла б знайти тих нелюдей, що напали на замок. Закликати їх до відповіді. Але погляд цього чоловіка лякав, я не вірила йому. Хотіла, але не могла. Жахливо відчувати себе в непроглядній темряві, позбавленою слуху, зору та нюху. Брести у невідомість і боятися оступитися.
– Мені треба зрозуміти, що сталося у замку. Розібратися в цій історії і в тому, навіщо тебе створили, – завершив перераховувати умови Роан, – з тебе покірність та бажання співпрацювати. Іноді підживлення моєї магічної сили, не без цього. З мене захист. Бачиш, як вдало ми зустрілися.
– Тільки енергія та допомога? – нервово уточнила я, – і спогади? І ми шукатимемо вбивць разом?
Він схрестив руки на грудях і хитро посміхнувся. Знову. Очевидно, цей прищур і крива усмішка – єдина подоба емоцій, яку виявляв маг.
- Ти про інтим? - Зігнувши брову, шепнув чоловік, - можу тебе заспокоїти, я не збоченець, так що меблі мене не збуджують. Не ображайся, склепали тебе добре, але статуї в парку теж формами не обділили, а трахнути одну з них я не хочу.
На столику біля крісла стояв графін. Порожній та важкий. І я дивилася на нього, коли маг взявся дзвеніти чимось у руках. Кандали?
- Так що? Ти погоджуєшся на цей договір? Давай руку…
Не заява, що найбільше тішить дівчину. Особливо якщо каже це людина з кайданами у руках. Перші три секунди я ще тремтіла від страху, а потім почала діяти так, як підказувало мені чуття. А чуття у мене консервативне, воно мені завжди твердить одне – рятуйся! Навіщо мені кайдани?
- Тільки рипнись, я тобі всю морду в лахміття поріжу!
Потрібно було бачити це обличчя. Він навіть трохи кайдани з рук не випустив, дивлячись на мене. Мабуть, уперше благородний граф спостерігав картину, коли дівчина покірно підходить до нього, розбиває об стіл графін і тицяє в пику чоловікові отриманою «трояндочкою». А чого ти чекав, упир? Я об’їхала все узбережжя країни. Тут у портах такі шинки, що там без бойових навичок навіть такі, як Фхаса, не виживають.
- Ненормальне, - шикнув він собі під ніс.
Він назвав мене „воно“? Нормально, так? Вперше у житті мені захотілося зробити людині боляче. Та так, щоб моє «боляче» він пам’ятав ще довгі роки. А найкраще до смерті.
- Ти ще не зрозуміла, що тобі нікуди тікати? - Усміхнувся маг, - Я ще можу забезпечити твою безпеку. А за стінами цього будинку тебе зжеруть. Тебе навіть довелося сюди нести через місто, а не в тіні, щоб ті тварюки не напали! Той амулет був і щит, і маскування. А другий такий само обійдеться тобі в цілий статок.
– Я економна! – вишкірилася я, так само виставляючи свою зброю перед собою. – Я не впевнена, що поряд з вами у безпеці. Та й мотиви ваші можуть бути брехнею!
- А як же пам’ять про дядька? - Єхидно уточнив маг, - я хочу знайти його вбивць. – Я вам не вірю, – огризнулася я, відступаючи до дверей, – благородні месники не звуть дівчат «воно», не замикають і не надягають кайдани… Ви просто псих! Я не знаю вас і дядько теж вас не згадував!
- Добре.
Маг випростався і відкинув дивний предмет, який я прийняла за кайдани. Тільки ланцюжок там був тоненький і довгий, наче повідець. Чоловік клацнув пальцями, і світ довкола стрімко став змінюватися. Сонце, як і раніше, сочилося крізь вікно. Співали птахи, шелестіли дерева в саду. Тільки в кутках шипіли і блищали очима дивні силуети. При світлі дня вони вже не були схожі на тіні. Згадали всі ті казки, якими лякали маленьких дітей. Про злих демонів із Мороку, які затягують людей у ​​свої нори.
- Давай, моя люба, біжи, - чемно заявив маг і махнув рукою у бік дверей, - захист з дому я зняв. Все тепер так, як за порогом. І ти вже у полі зору голодних тіней. Безглуздо. Але я побігла. Потрібно просто триматися сонячного боку, не заходити в тіні… Вони тяглися за мною, шепотіли по кутках і мерзотно хихотіли. Криві, потворні, чорні. У момент, коли я вже майже перетнула коридор, один із силуетів виринув зі стіни. Той самий вогонь в очах і роззявлена ​​паща. Мій істеричний вереск рознісся по будинку, врізаючись у зачинені вікна. Я впала на коліна й закрила обличчя руками.
– Я пропоную захист в обмін на допомогу, – прошепотів над вухом маг.
Він спокійно йшов за мною. А тепер завмер поряд, поки злий силует бився в невидиму стіну.
- Можеш бігати до посиніння, але твоє життя закінчиться або в пащі тіні, або на повідку мага, - прошепотів він, присівши поряд зі мною. - Граф Прогассо, може, й називав тебе племінницею, але для мене ти просто річ. Така сама, як той амулет. І інші маги сприймуть тебе так само, тільки не дадуть обіцянки не використовувати тебе крім прямого призначення... Є оригінали, яких заводять такі створіння як ти. А тіні… ти створюєш для них орієнтир, можливість набувати сили в цьому світі. І не маєш сил протистояти їм. Ти в їхній владі зжеруть і не подавляться. Ти їжа для світу Пітьми та річь для світу магів. Ти ніхто...
Лука, Гарро, Фхаса, де ви? Я подумки кликала друзів, але безглуздо було сподіватися. Навіть як знайдуть, як вони мені допоможуть?
– Стосовно благородних месників… – вишкірився чоловік, – Прийми той факт, що я месник не благородний. Я сволота. Натомість чесна.
Я тільки зло зиркнула на чоловіка, але промовчала. Не було доказів, що тіней нацькував на мене не сам маг. Але з цього будинку я вийду тільки на ланцюзі й ніяк інакше. Я знайду спосіб втекти або того, хто допоможе мені з втечею. А зараз залишалося простягнути руку, щоб Роан Шангарро, або хто він там насправді, заклацнув на моїй руці браслет. Другий браслет маг застебнув на своєму зап’ясті. А ланцюжок… спалахнув і розвіявся в повітрі, залишилися тільки два однакові обідки на наших руках.