Частина 1

Колеса воза ув’язали в багнюці, зовні чувся шум зливи, що частково заглушував добірну майданну лайку. Лаявся Лука. Спочатку від нього дісталося погоді, природі, нашій бадьорій кобилці Розі. Потім Лука лаявся просто так, для підтримки бойового духу, поки його лихослів’я не перебили дзвінким ляпасом. Його не заглушував навіть дощ. Потім почулося «ой!». Значить, Луку знову лупцювали удвох, Фхаса відважив «ляща», а Гарро добив стусаном.
- Може, я теж підштовхну? - Уточнила я, висуваючись з воза.
Відповіддю мені було три грізні погляди і один не менш грізний кулак, який показав Фхаса. Лука тільки сумно відмахнувся і поправив намоклу до нитки сорочку. Довелося повернутися на козли і продовжувати вмовляти Розочку натужитися. Ще через пару хвилин віз виїхав з вибоїни і зі скрипом покотився по розкислій дорозі. Зовні почулися радісні крики, і в воз полізли мокрі, замерзлі, але задоволені чоловіки.
Життя бродячих музикантів сповнене ось таких «побутових неприємностей». То віз застрягне в ямі, то колесо злетить, то собаки розтягнуть запаси. Але ми звичні. Спати під зірками і їсти із загального казана для нас нормально. Як і не помічати голий зад того, хто намагається змінити штани в візку. Гарро намагався сховатися за фіранку, але при повороті нас хитнуло, і нещасний викотився з укриття, як був. Не втримався тепер уже Гарро, вибухнувши лайками у бік своєї матінки, що народила його таким «обрубком».
- Давайте я зупиню віз і ви нормально переодягнетеся в сухе? - Вирішила я звернутися до логіки.
- Ми й так проколупалися в тій ямі добрих дві години, - відмахнувся Фхаса, стягуючи мокру сорочку, - ще спізнимося, і ворота в місто зачинять. Хочеш спати під стінами?
Слушне зауваження. У місті тепло, безпечно і є заїжджі двори та таверни з гарячим супом. Так що я просто намагалася направляти конячку туди, де дорога була рівніша. Незабаром взагалі земляний тракт змінився на кам’яну кладку, і їхати стало зовсім добре.
- Давай, дитино, ховай свою мордочку, - білозубо посміхнувся Фхаса, - нічого варту дражнити.
Довелося йти з козел і сідати поруч із хлопцями. У місті варта боїться керівництва і не дозволяє собі зайвого, а от на воротах часто трапляються ті, хто просить замість золота «позичити дівчинку». Тому я ніколи не маячу на козлах поблизу міської брами. Звичайно, одного погляду Фхаси вистачає, щоб нахаби помчали геть, гублячи обладунки та зброю, але все ж таки хочеться подорожувати жити спокійно, без бійок і з’ясування стосунків. А хлопці опікуються моєю «безпекою». Тож я намагаюся зайвий раз не наражати їх на небезпеку.

***

 Ранок видався сонячним. Співали птахи, танули від жарких променів калюжі. Пахло свіжістю та солодкою випічкою з булочної. Нам не пощастило влаштуватися на нічліг у готель, але пощастило прилаштувати віз у вигідному місці, майже в центрі ринкової площі. Як виявилося, місто Грассо сьогодні святкувало приїзд нового герцога, а це означало багато гостей, веселощі та… непоганий заробіток. Поспіхом вимившись у тазу з водою, заплела косу і пірнула в нову ошатну сукню. Усі пальці поколола, поки кроїла її з того огризка, який притягнув Гарро. На внутрішній стороні навісу воза танцювали відблиски від кулона, що бовтався на шиї. Уламок бурштину з крихітною, не більше мухи, ящіркою, що застрягла в ньому. Я ще раз погладила його пальцем і сховала за комір сорочки.
– Прокинулася? - забираючись у віз, пропихкав він самий - Гарро.
Залізти йому було складно, короткі й криві ноги і так важко тримали його одутле тіло з великою головою. Спочатку хлопець прилаштував на край воза якийсь пакунок, потім розгорнув сходи і вже тоді забрався до нашого житла. Обличчя Гарро було симпатичним, навіть гарним, і народися він нормального зросту, був би завидним нареченим, але й так, при всіх своїх недоліках, він користувався популярністю у дам, компенсуючи недоліки зовнішності гумором і мужністю.
- Піріжки на сніданок, для моєї Зірки, - посміхнувся Гарро.
І він навіть вклонився, зірвавши з голови зелений берет з червоним пером. Гарро був щоголем. Любив атлас, блискітки, мереживо. Його пошарпані камзоли і штани ми разом приводили в норму, модифікуючи згідно канонів моди. У хід йшло те, що можна було відпороти і приліпити на одяг. «Артист повинен бути ідеальним навіть у лахмітті» – заявляв Гарро, проектуючи мені нове концертне вбрання.
– Ай! - Ображено хмикнув хтось біля воза знайомим голосом Луки.
Ми з Гарро висунулися з-за фіранки, щоб бачити Луку, що гидливо стирав з обличчя потік голубиного посліду. Лука кривився, відтираючи обличчя м’ятою хусткою. Сонячне проміння грало золотими відблисками в локонах чоловіка, сріблом розтікалося в сірих очах. І весь Лука, оточений серпанком напівсонного ранку, був схожий на принца з казки. І зріст, і постать, і обличчя... Картинка, герой дівочих мрій. Шкода, що насправді він вередливіший за дівча.  
- Це до грошей, - розреготався Гарро.
– Дякую, – огризнувся Лука, – чогось мене голуби обсиджують частіше за вас, а золотих гір на горизонті не видно.
- Просто доля збирає їх, щоб ощасливити тебе раз і назавжди, - засміялася я, простягаючи Луці пиріжок.
- Мені б у роздріб дуже підійшло, - зітхнув він, - я б чоботи купив, а то в підошві діра, вічно каміння набивається.
І він так сумно глянув на своє взуття, ніби воно одне винне в такому його стані, а не Лука, що човгає ногами. Настав час вибиратися під теплі промені. У ці літні години місто прокидалося рано, розбиралося зі справами до обіду, а потім тікало ховатися від спеки. На півдні завжди так, в обід тільки божевільний вискочить на відкриту площу, яку сонце розжарює як пательню.
Поки Гарро шукав гітару, ми з Лукою повторювали фігури нещодавно розученого танцю. Під дзвін струн Лука граціозно підкидав мене в повітря, ловив і нахиляв назад, наче намагався поцілувати. Стук підборів, мелодія звучала швидше, луна розносила музику по закутках міста, скликаючи сонних городян на нашу спонтанну виставу. Лука був чудовим партнером, чуйним і спритним, будь-якої миті готовим зловити або згладити похибку за кроки. Гарро самовіддано перебирав струни, виводячи зовсім немислиму, візерунчасту мелодію. Навколо воза з’явилися перші роззяви, на камені бруківки з дзвоном впали перші монетки. Ми з Лукою кружляли один проти одного, зображуючи бій чи скандал. Шурхотіли волани на спідниці, коли я змахувала нею перед обличчям партнера, немов дражнила червоною ганчіркою бика. Старий танець, де жінка чи то плащ, чи то воїн, а чоловік, швидше за все, розлючений бик.
Люди весело плескали у долоні, хтось навіть пританцьовував у такт мелодії. Грошей додалося, натовп зростав. Мені вже подобалося це місто зі щедрими жителями, які готові обдарувати бідних артистів. Фхаса з’явився лише надвечір. Задоволений, усміхнений, він ніс у руках кошик із фруктами і явно ще й добрі звістки. Ми вже готувалися до нового виступу, чистили костюми, перевіряли інструменти. Навіть нехитру вечерю спорудили, залишивши Фхасі його пайку. Вже навіть хвилюватись стали, що одного з трупи так довго немає.
– І де тебе носило? - почав допитуватися Гарро, поки Фхаса діставав з воза свої барабани.
Лука приводив себе в потрібний стан, розчісував завиті локони, чорнив брови, припудрював прищ на лобі. Першим був його вихід. Гарро, стоячи на бочці, затягував мені корсет, попутно посварюючи хлопчаків, що лізли за лаштунки.
— Дізнався про нічліг, — сказав Фхаса, — тут на околиці є хата, там старенька здає кімнату. Сьогодні спатимемо не на вулиці.
Натовп на площі збільшувався. Лука бравою ходою вийшов з-за лаштунків, Гарро взяв гітару і, причаївшись за фіранкою, заспівав. Ах да. Забула сказати. Так сталося, що, наділивши Луку божественною зовнішністю, природа обділила його слухом і голосом. Але щедро нагородила цим даром Гарро. І коли Лука стояв і розкривав рота, солов’єм заливався Гарро. А голос у Гарро був чарівний. Хриплий, оксамитовий, з діапазоном від низьких до високих нот. Він вміло виводив навіть найскладніші партії, відаючи людям під музику історії про вічне кохання і вірність, про зраду і біль втрати.
Гарро писав ці пісні сам, виливаючи в них те, що діялося в його душі. Завданням Луки було красиво стояти і робити пісну міну в найсумніший момент пісні. Цього було достатньо. Дівчата в натовпі вже їли Луку очима і діставали хусточки, витираючи сльози. Лука прикладав руку до серця, дивився в небо, наче звертався до місяця. Такий сумний, самотній вовк, чиє серце розбите навіки. Образ працював завжди. Дівчата люблять страждання красенів на зразок Луки, потай мріючи бути тією єдиною, хто зігріє його змерзле серце. Пісня закінчилась. Лука пішов під оплески та вереск дівчат.
У нас із Фхасою була своя вистава. Він «ковтав» полум’я, а я танцювала з палаючими обручами. Ми пишалися нашою маленькою трупою та вважали себе майже рідними один одному. Та й як інакше, коли ніхто з нас не мав інших близьких. У мене так... Лука втік з дому від батька тирана, від Гарро взагалі відмовилися батьки, залишивши малюка гинути в притулку. А ось Фхасу вивезли з рідних земель, закувши в кайдани ще хлопчиком. Дикун, з чорною як агат шкірою та синіми очима, був цінним видобутком для работоргівців. Фхаса втік, покинув ті краї, влаштовуючись у наших землях, де рабства не було.
Ну а я… взагалі труп, принаймні ті, хто бажав мені смерті, так і думають. Я привид. Леді без минулого та вулична танцюристка без майбутнього. Леді Майрі Прогассо, яка загинула під час захоплення родового замку, та та, кого провидіння навіщось залишило жити. Принаймні це все, що я пам’ятала про себе, подробиці мого життя розтанули в пам’яті, іноді спливаючи невиразними образами. Фхаса говорив – це наслідок потрясіння. Я прибилася до трупи кілька місяців тому, але за цей час зродилася з хлопцями по-справжньому. Вони замінили мені сім’ю.
Гуркіт барабанів протверезив, відкинув геть привидів минулого. Фхаса, босий, в одних штанях, з блискучим від масла торсом, простягнув мені один із обручів, підхопив смолоскип і гордо вийшов на площу. Натовп радісно заверещав. Темношкірий чоловік виглядав містично в червоних відблисках вогню. Ритм барабану став частіший. Лука бив по натягнутій шкірі з таким задоволенням, що мені стало жаль інструмент. Гарро витанцьовував з маракасами, віддаючись танцю і музиці, сховавшись за фіранкою. Наш сірий кардинал та творчий поводир. Композитор і поет, щедро обдарований талантами на компенсацію за потворності.
Крок. Ще крок. Полум’я з шерехом розповзалося по обручу, Фхаса підпалював два смолоскипи, закріплених біля воза. Весь мій одяг був просякнутий спеціальним розчином, тіло натерто захисним маслом, але щоразу, запускаючи обруч навколо талії, я відчувала хвилювання, ніби робила це вперше. Спідниця шаруділа, її руху вторили язики полум’я, а на руках ритмічно дзвеніли браслети. Рухи, відточені до автоматизму, тіло саме рухалося в ритмі, що задавався музикою. Жонглюючи обручем, я запускала його в повітря, кружляла і вигиналася, хапаючи палаюче кільце. Вогонь затихав, і тоді Фхаса випльовував у повітря струмінь червоного полум’я. Крок ще крок.
Руки подібні до крил, тіло подібне до лози. Я любила танцювати, любила ніч і шелест вогню і поринала в подобу трансу, коли погляд спіткнувся об фігуру в натовпі. Він стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях, обличчя приховувала тінь від капюшона. Але ця постать налякала мене. Людина стояла спокійно, явно спостерігаючи за моїм танцем, але її погляд відчувався розплавленим маслом на шкірі. Обпікав і вводив у жах.
В пам“яті зпливли неясні образи. Чомусь ця постать налякала мене, якийсь глибинний страх випірнув із підсвідомості. Захотілося сховатися, забитися у куток. Іноді прості речі лякали мене, але ще жодного разу я не відчувала такого жаху просто дивлячись на людину в натовпі. Це все наслідки моєї травми. Ще занадто свіжі згадки про те що було зі мною.
Музика перервалася, а згаслий обруч із брязкотом звалився до ніг. Натовп радісно заплескав у долоні, а я зі здриганням шукала у натовпі того, хто налякав мене однією лише своєю мовчазною присутністю. Але незабаром привід для страху був не таким вже й примарним.
- Майрі, тікай! - гаркнув Фхаса, смикаючи мене за руку.
Гуркіт, вереск, здавлений крик і шалений натовп, переляканий нічними гостями з неба.