4. На довгу пам'ять

    Ми вже давно не їздимо в село. Я забрала альбом з хати до себе.  Щоб була пам'ять. 
    Я любила роздивлятися фотографії з нього. Ніби короткі, застигші миті-кадри фільму про мій рід.
   Мене знову зачарувало фото прабабці Улі. Я взяла всі світлини і розклала їх в родовому порядку: спершу прабабця, потім бабуся і дідусь, далі їхні діти, мої мама, тітки і дядьки, навіть були й мої фото. Коли я завершила, то уважно вдивлялася в створену піраміду.
     Потім виокремила дві фотографії і поклала їх поруч. Раптом  мене пройняло морозним холодом: бабуня Уля і я мали однакове лице. Не схожі, а абсолютно однакові. На чорно білих фото, які були в альбомі, відразу й не помітиш, а коли дві світлини покласти разом -  одне обличча в різний час і в різному одязі…
      Діти успадковують риси своїх родичів. Це нормально. А що коли хтось з рідних не завершив свою справу і повторюється по родовій лінії допоки не розв’яже її?

   Я  почала розпитувати рідних про прабабцю Улю.  Записувала все, що почула. Знайшла ще декілька старих фото. 
   В альбомі, між світлин я знайшла ще одну, складену навпіл. Вона була маленького розміру, вкладена за вирізану і частково наклеєну стару новорічну листівку.  Майже не помітною серед решти. Я розгорнула: краєвид села, церква і невідомий мені мужчина. Напис на звороті " На довгу пам'ять". 

      Це фото явно ховалося. А альбом наповнювала лише бабця. Мабуть, це була її справжня любов. І вона хотіла її зберегти.