6. Час збирати каміння

      Я прийшла раніше.

Сіла за крайній  столик в кав’ярні біля дитячого майданчику. Гамір знімав напругу і відволікав. Падав легенький сніг, навколишні магазинчики були новорічно прикрашені, навіть мій стаканчик з кавою був у святкових написах. 
    Вона підійшла і сіла поруч. Декілька секунд тривала пауза. 

- Я маю вибачитися перед вами… - почала я, але вона мене зупинила. 
- Хіба вибачаються за любов? 

    Краще б вона кричала, сварила, розмахувала руками ніж такий вбивчий початок. 

- Мені теж складно з вами говорити, - продовжила вона. 
- Але, думаю, що це буде чесно і правильно. Ця зустріч є вашою ініціативою, а це сміливо.  Я чудово розумію, що відбувається. І ту роль, яку ви мені приписали, мене не влаштовує.  
 

      Вона взяла паузу, а я підсунулася на самісінький краєчок стільця. 

Потім продовжила: 

-  Коли ми опинилися з вами в спільній поїздці, я постійно  відчувала ваш погляд на собі. І здивувалася, коли мій чоловік підвіз вас під самісінькі двері вашого дому. Справа в тому, що він завжди плутається в адресах. В нас цілі сімейна анекдоти про подібні непорозуміння.  Ситуацію покращив навігатор. Але він не запитав у вас вашу адресу. Мені стало зрозуміло, що подібні поїздки мають бути  регулярними. І я написала вам смс.

    Виникла пауза.

      Цікаво, що мені нема чим заперечити.  Лишень з мого боку вищесказане виглядає романтичніше. 
Знову виникла коротка пауза і вона продовжила: 
    -    Хіба не можна покохати чужого мужчину? Ще й як можна. Та це має свою відповідальність і наслідки.  Ви ж знали кому пишите.  Все знали. На що розраховували? 

     Я розізлилася: мене як двійошницю прочитували за відповідальність. Тому я відповіла: 

- Наше спілкування з вашим чоловіком дійсно було неформальним. Так, були дзвінки і випадкові зустрічі. Я заслужила слухати  все, що ви мені сказали. Це і є моя відповідальність за скоєне. Я не виправдовуюсь.  Я згрублю вам, бо скажу, що кожне моє повідомлення йому було чесне і я була щаслива пишучи, звонячи, бачачи  його. Це якесь неймовірне шаленство.  Пальці трусилися  серце вискакувало, а я пишу і пишу…Розумію, що вам то неприємно слухати, але вже як є. 

     Ми виговорися і мовчали.

      Обоє по-своєму чесні. 

- Знаєте, -  почала вона, -  мені дещо дико все це зараз слухати, та я не повинна  вам щось вказувати. То ваше життя.  Проте в моїй родині вас більше немає бути...Ви похитнули мій шлюб, але не зламали. Ми забагато всього пройшли за спільні роки. Є куди озирнутися. Я готова спробувати ще раз... А ви...У кожної з нас своя дорога, і між собою вони не пересікаються. Так?
 

-  Ми правильно зрозуміли одна одну, - з полегшенням погодилася я. 

      Розмова себе вичерпала. Було страшенно важко. Голова поважчала, руки не слухалися, ноги як колоди, у горлі сухо. 

Вона пішла.

Я ще сиділа.

Важке каміннячко...