Розділ 12

Вікторія

Здається, дарма я привела доньку до Костянтина. Вона у мене ще та артистка! Каже, як думає, і не соромиться цього. Я розумію, що будь-який більш-менш нормальний чоловік може здатись їй чудовою кандидатурою на роль тата, але ж не Костя… 

– Люба, ти що таке говориш? – питаю у неї й Костю відпускаю. 

– Ну а що? – продовжує донька. – Вам подобається, як готує мама. Чом би не спробувати стати родиною?

– Мені подобається твоя ідея! – несподівано заявляє Костя, а я розгублено на нього витріщаюсь. Та що ж це таке? У мене відчуття, що донька заочно змовилась з Демчуком! – Як дивишся на те, щоб переїхати до мене? 

– До вас? – Ангелінка хмуриться. – Я не знаю. Це треба з мамою вирішувати. 

– У мене є собака і великий будинок. Я думаю, що тобі сподобається.

– Собака? – очі донечки миттєво загоряються цікавістю. Собаки та кішки – це її любов, але я до цього часу не дозволяла їй домашніх тварин, тому що власник квартири, яку ми орендуємо, проти цього. 

Костя, не розуміючи цього, натиснув туди, куди треба, і тепер навіть Ангелінка буде вмовляти мене переїхати до цього чоловіка. 

– Так, – киває. – Любиш собак? 

– Люблю! Тільки нам не можна домашню тваринку заводити. Власник квартири не дозволяє. Мамо, а може, таки переїдемо до дядька Кості? Я хочу жити у великому будинку з собакою. 

– Сонечко, можна ми з Костею наодинці порозмовляємо? – питаю у донечки. Щось мені зовсім не подобається те, куди завела нас ця розмова. Я-то думала, що Костя відмовиться від своєї божевільної ідеї, але щось мені підказує, що ні – не відмовиться. Тепер ще й Ангелінка повністю на його боці. 

– Ну добре, – зітхає. – Даси мені свій телефон? Я в коридорі посиджу. 

Дістаю з сумки телефон і віддаю доньці. Вона залишає палату, а я сердито дивлюсь на Костю, який здається мені дуже задоволеним. 

– Ти переходиш межу! – кажу. 

– Чому це? – питає. 

– Налаштовуєш доньку проти мене! І як тепер я маю пояснити їй, чому ми не можемо переїхати до тебе? – випалюю.

– Так ти не пояснюй нічого. Збирай речі й завтра ми разом поїдемо до мене, – заявляє так, наче в цьому немає нічого дивного. 

– Навіщо тобі це? – питаю прямо. – Ти можеш змусити мене до будь-чого, тероризуючи тим, що я без роботи залишусь. А робота мені необхідна, як бачиш. Я одна доньку виховую! Але Ангеліна… вона дитина, розумієш? Діти дуже швидко звикають до хорошого. І вона звикне, а потім ти награєшся і скажеш, щоб ми забиралися з твого дому! 

– А якщо не скажу? – Костя наближається до мене і погляду не зводить. Я не розумію, що у нього в голові відбувається. Спочатку він називав мене божевільною, а зараз готовий жити зі мною і моєю донькою під одним дахом. – Ти будеш у моєму домі гостею, і твоя донька також. Поясни їй, що це така пригода. Поки що я не можу сказати, як буде далі, але на цей момент хочу, щоб ви жили зі мною. 

У мене голова обертом від цього чоловіка. Ми наче на різних мовах розмовляємо! Він мене не розуміє. Ну, звісно, у нього ж немає дітей і він без поняття, як можна одним лише словом травмувати маленьку дівчинку. 

– Добре. Ми переїдемо до тебе, – кажу, стримуючи злість. – Але тільки-но моя донька почне прив’язуватись до тебе – ми залишимо твій дім. 

– Домовились, – киває. –  Тоді збирай речі. Завтра мій водій забере вас з Ангеліною і привезе сюди. Ну а потім разом поїдемо в мій дім. 

Відчуття таке, наче я підписала угоду з дияволом. І байдуже, що свого підпису ніде не ставила. Не подобається мені все це. Відчуваю, що нічим хорошим для мене не закінчиться. 

Тішить хоча б те, що будь-якої миті я можу зібрати речі та поїхати додому. Костя не триматиме, але, мабуть, таки це якось вплине на мою роботу. 

– До завтра, Костянтине! – кажу сердито. – Не забудь поїсти. Не дарма ж я біля плити стояла сьогодні! 

– З Ангеліною дозволиш попрощатися? – питає, а я видихаю крізь зуби. Йду до дверей і кличу доньку всередину. Вона заходить і несподівано для мене біжить до Кості та обіймає його за талію. 

Шокована не тільки я, але й Демчук. Він стоїть, наче вкопаний, і обережно торкається долонею спини моєї донечки. 

– Бувайте, Костю! Мабуть, до завтра? – Ангеліна піднімає на нього щасливі оченята, а у мене клубок у горлі з’являється. Здається, не треба чекати, коли донька почне прив’язуватися до Демчука. Вона вже це робить… 

Обіцяв їй дім і собаку, а дитині тільки це й треба для щастя. 

– До завтра, – киває чоловік, і донька його відпускає. – Я буду чекати нашої наступної зустрічі.

Забираю Ангеліну, і разом покидаємо палату, а тоді й саму лікарню. Допомагаю донечці сісти на заднє сидіння автомобіля, а сама за кермо. У багажнику санчата, адже за планом у нас катання з гірки. Їдемо до парку, але в голові у мене далеко не думки про відпочинок.

– Мені сподобався Костя, – говорить донька, а я міцніше обхоплюю руками кермо. – Він міг би стати моїм татом. 

– Люба, Костя – мій діловий партнер. Те, що ми будемо жити в його домі – нічого не означає, – вирішую одразу все пояснити. – Нам треба працювати разом, тому деякий час проведемо поруч з ним, але коли робота закінчиться – повернемося додому.