Розділ 11

– У мене є вагома причина не жити у твоєму домі! – кажу серйозно. – Коли ти дізнаєшся її, сам будеш проти того, щоб я була поруч. 

– І що це за причина? – хмуриться. – Знову твоє особисте життя? 

– Можна й так сказати, – киваю. – У мене є донька. 

– Донька? – реакція Кості саме така, як я й очікувала. Він сильно здивований і не приховує цього. 

– Так, донька, – продовжую. – Якщо я буду жити у твоєму домі, то доведеться і її з собою забрати. Тобі так підходить? 

– А батько дівчинки? Ви розлучені? – чергова порція запитань. 

– Ми ніколи не були одружені, – кажу сухо. – Я одна виховую доньку. 

Костя замовкає. Обмірковує щось і, мабуть, готовий забрати свої слова назад про життя разом. Навіщо йому чужа дитина? Та й взагалі, навіщо йому я?! 

– Скільки їй? – питає через хвилину. 

– П’ять, – кажу. – Послухай, я розумію, що ти здивований. Давай просто вдамо, що не було цієї пропозиції-наказу жити разом. 

– Навіщо? – хмуриться. 

– Як навіщо? Зрозуміло, що тобі не потрібна жінка з дитиною.

– Це ти так думаєш, – несподівано заявляє. – Можеш привезти її сюди? Доньку свою. Познайомлюсь з нею, і вже тоді будемо думати, як далі бути. 

– Навіщо це тобі? – питаю прямо. – Ти можеш моїм життям розпоряджатися як хочеш, але я не буду вплутувати у це свою дитину. 

– Я не хочу їй нічого поганого, – пояснює. – У мене заміський будинок, велика територія. Для неї це як цікава пригода буде, і  не більше.

У мене таке відчуття, що для Кості це теж як цікава пригода. Не розумію тільки, навіщо йому ми… Видно ж, що він холостяк і новина про мою доньку добряче вибила його з колії. Мені здавалося, що Костя відступить від свого дивного плану, але ні, не відступив. 

– Добре, я приведу її. Ми сьогодні в парк збираємось на санках кататись, то перед цим заїдемо сюди, – кажу. 

– На санках? Ти? – не розумію, чому Костя усміхається. Не може уявити мене на санках? 

– А що тут такого? – хмикаю. – Наче ти в дитинстві на санках не катався. 

– Так це було в дитинстві!

– Просто у тебе дітей немає! От з'являться – і все робити будеш. На санках, велосипеді, роликах, ковзанах! Короче кажучи, список нескінченний! 

– Добре, Вікторіє! Я буду чекати на зустріч з твоєю донькою. Заодно привези мені чогось смачненького на вечерю. 

Не втримавшись, закочую очі й, прихопивши пакет з лотками, залишаю палату. У мене якесь дивне відчуття зараз. Не знаю, чого чекати. Костя з кожним разом дивує все більше.

Я не збиралась говорити йому про Ангеліну. Практично ніхто з мого оточення не знає, що у мене є донька. Не хочу, щоб до мене ставились зі співчуттям, бо я одна дитину виховую. 

А от з Костею з самого початку все пішло шкереберть. Він так легко і просто вліз у мій особистий простір, щоб зараз впевнено маніпулювати мною.

Не втримавшись, набираю Аліну дорогою додому. Розповідаю їй усі останні новини, і подрузі є що сказати на все це!

– А я тобі говорила, що Костя до тебе небайдужий! Не просто так хоче, щоб поруч була. Готовий навіть Ангелінку прийняти. Оце я розумію чоловік! 

– Гей! Притримай коней, подруго! – кричу. – Це нічого не означає. Кості потрібна доглядальниця, яка буде їсти готувати та за ручку його водити. Хоча, як на мене, зараз йому значно краще! 

– Ти йому потрібна, Вікусю! Ось в чому справа! – заявляє Аліна. – Ти дивись мені там! Навіть не думай відмовлятися! Поживеш з Ангелінкою у гарному домі. Хіба це погано? 

– Не погано, але… 

– Але що? – питає Аліна. – Боїшся, що закохаєшся у нього? 

– Не знаю. Якісь дивні у мене відчуття поруч з ним, – зітхаю. 

– Ти, головне, не закривайся! Не всі такі, як батько Ангеліни! Мені здається, що Костя – розумний та відповідальний. Просто пливи за течією, а там видно буде. 

Слова Аліни начебто і мають сенс, але мені все ж таки страшно. Страшно прив’язатись до Кості… А ще страшніше, що до нього прив’яжеться Ангелінка.

Костя

Вікторія йде, а я дивлюсь на зачинені двері й не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Ця жінка – одне суцільне непорозуміння. Спочатку мене дратувало те, що вона бігає на побачення з іншим чоловіком, коли зобов'язана бути поруч зі мною, а тут ще один сюрприз звалився як сніг на голову.

У неї є дитина! 

Розумію, що Вікторія не буде вдаватись у подробиці та розповідати, чому вона і батько її доньки не разом. Та з іншого боку, хто я такий, щоб лізти у все це? 

А може, дійсно, ну його, цей дивний задум – забрати її у свій дім? Це вчора мені така дурня в голову прийшла, а сьогодні я вже й не знаю, як бути. 

– Тук-тук! – чую знайомий чоловічий голос і бачу на порозі палати Кирила. Одразу про Вікторію забуваю, адже друга свого не бачив пів року! 

– Які люди! – усміхаюсь, і ми міцно обіймаємось. – Я не знав, що ти повернувся!