Розділ 10

Я таки допомагаю Кості дістатися крісла, а коли він сідає – відступаю і повертаюсь спиною, щоб перевести подих. Мені ніяково після того, що було. Якась дивна реакція, якщо чесно… 

Я ж на дух не переношу цього чоловіка, але зараз відчуваю зовсім не це.  Збожеволіла? 

– Їсти будеш, чи так і стоятимеш як статуя? – питає невдоволено, а я не розумію, чому він злиться. Це я тут з дивними відчуттями й не розумію, що відбувається. От хто має злитися – так це я! 

– Буду! – випалюю і нарешті збираю себе докупи. Сідаю навпроти Кості та беру в руки столові прилади. – Смачного! 

– Тобі теж! 

От і поговорили! Їмо мовчки, кожен думаючи про щось своє. Чесно кажучи, досі не розумію, чому Демчук зіпсував мені вечір. Що він хотів цим сказати? Що у мене не може бути особистого життя, поки ми партнери? 

Тішить тільки те, що страви, замовлені в ресторані, дуже смачні і я таки наїдаюсь. Костя також їсть свою порцію, а я відмічаю, що у нього хороший апетит як на хворого. 

– Ти що робиш? Знову хочеш впасти? – кричу, коли він збирається дістатися ліжка самостійно. Стаю так, щоб Костя схопився за мої плечі, а сама обхоплюю його талію. Знову відчуваю міцне тіло під сорочкою, але намагаюсь не надавати цьому значення. 

– Дякую, – сухо відповідає і вмощується під ковдрою. Я ж прибираю зі столу і зі спокійною душею збираюся додому. – Завтра поговоримо. Хочу дещо тобі запропонувати. 

– Точно запропонувати? – дивуюсь. – Не змушуючи ні до чого?

– Ну, це з якого боку подивитися, – знизує плечима, а я знову дратуюсь. 

Схоже, Костя вирішив, що надто я розслабилась, і вигадав чергову дурню. Цікаво, що цього разу? Невже він таки вирішить відмовитися від контракту? Але ж усе наче нормально…

– Ну і навіщо ти сказав це мені зараз? Я тепер усю ніч спати не буду! – бурчу.

– Не хвилюйся. Нічого страшного, – хмикає, а мені щось зовсім невесело. – Спи спокійно, Вікторіє. Зранку не забудь чогось смачненького привезти. 

Відкриваю рота, щоб обуритись, а тоді розумію, що звільняти мене ніхто не буде. Якщо Костя хоче моєї їжі, отже, виганяти мене не збирається. Саме цим себе і тішу, поки їду додому на таксі. 

Якісь дивні у мене відчуття після цього вечора. Не знаю, що це було сьогодні, емоції якісь незрозумілі. Думки про те, що Костя може мені подобатись, взагалі не розглядаю. Це просто фантастика якась, тому й думати про подібне не буду!

Вдома мене зустрічає Аліна. Подруга чекає на подробиці, а я тягну її на кухню і розповідаю все, як було. Не забуваю разів десять сказати, як Демчук мене дістав! Ну це ж святе!

– Цікаво-цікаво, Вікусю! – замислюється Аліна. – А чи не здається тобі, що Костя навмисне зіпсував тобі вечір?

– Не здається, – фиркаю. – Саме це він і зробив.

– А як ти думаєш… Чому? 

– Що – чому? – випалюю. – Тому, що йому зайнятись у лікарні нічим!

– Віко, ну ти сліпа, чи як? – хмуриться Аліна. – Демчук на тебе запав, от і зіпсував побачення!

– Не смішно! – злюсь. – Я йому не подобаюсь точно так само, як і він мені!

– А ти не обманюєш зараз? – Аліна завжди мала чудову здатність бачити мене наскрізь. От і зараз вона жодному моєму слову не вірить. – Не вірю, що все так плачевно! Колись давай!

– Він дратує мене до зубного скреготу! От що я відчуваю! – випалюю. – Більше нічого!

– Ну добре, – схоже, Аліна розуміє, що я не розколюсь, і відступає. – Можливо, ти дійсно ще не розумієш, що відчуваєш. Але прислухайся до своїх відчуттів, коли перебуваєш поруч із цим чоловіком. Я думаю, що щось там таки є. А ти знаєш, що моя інтуїція ніколи мене не підводить. 

Знаю, і щось мені зовсім не подобається все те, що я чую від подруги. А ще ця розмова завтра… Уявлення не маю, що знову вигадав Костя. Навіть не сумніваюсь, що чергову дурню, з якою мені доведеться погодитись, інакше без роботи залишусь.

Уже в ліжку, практично засинаючи, згадую, що квіти, подаровані Артуром, залишилися в його автомобілі. Так шкода стає. Мені й так нечасто квіти дарують. Сьогодні це сталося, і ось що в результаті – зіпсоване побачення і букет поїхав з Артуром до нього додому. 

Засинаю зла на весь світ, і особливо – на Костю! Всі мої проблеми через нього! Зате наступного ранку прокидаюсь задовго до дзвінка будильника і готую борщ! Взагалі не розумію, що на мене найшло, якщо чесно. Було б правильно взагалі нічого не готувати й так помститися Кості за зіпсований вечір, але борщ вже у термосі, ще й кілька бутербродів у лоточку. 

– Мамо, а коли ми погуляємо разом? – питає Ангелінка, коли веду її в садочок. – Я хочу в парк з гірки кататись! 

– Давай сьогодні! Я заберу тебе з садочка і підемо в парк! – кажу, і донечка миттєво розквітає. Стрибає по кімнаті та голосно сміється. 

Я так люблю слухати її сміх і дуже хочу, щоб вона завжди усміхалася! 

Спочатку веду донечку в садок, а сама їду в лікарню. Морально готуюсь до зустрічі з Костею і до того, що він мені скаже.

Уявлення не маю, що це буде, але точно нічого хорошого для мене.