Розділ 9

Артур чекає мене біля під’їзду. Тільки-но виходжу на вулицю, бачу його з букетом квітів – і так приємно стає.

– Привіт! – кажу зніяковіло. 

– Привіт! – усміхається. – Це тобі!

Забираю букет і вдихаю аромат квітів. Чесно кажучи, навіть не намагаюсь згадати, коли востаннє мені дарували квіти. Звісно, це був тато Ангеліни, але коли саме – не знаю. Мабуть, також на першому побаченні, і все. 

– Дякую. Дуже приємно, – відповідаю. Артур обіймає мене за талію, поки йдемо до автомобіля. Він галантно відчиняє для мене двері і чекає, поки сяду всередину. 

На вулиці холодно, але снігу немає. Артур швидко біжить до водійського місця і сідає в салон. 

– Я замовив столик у ресторані. Сподіваюсь, що ти любиш італійську кухню, – говорить, коли залишаємо мій двір. 

– Люблю, – кажу. Не хочу уточнювати, що з італійської кухні я знаю тільки піцу і спагеті. Може, Артур саме це мав на увазі? 

Поки їдемо, розмовляємо на різні теми. Про роботу, погоду і навіть про уподобання в музиці. Я ще раз переконуюсь, що Артур – хороший співрозмовник. Він милий і часто усміхається. 

Коли заходимо в ресторан, виявляється, що він завчасно замовив столик. І, як виявилося згодом, правильно зробив, тому що практично всі столи зайняті і людей тут дуже багато. 

Ми сідаємо за стіл, розташований біля вікна, і офіціант приносить нам меню. Вже за хвилину мене накриває розуміння, що італійська кухня – це не тільки піца і макарони. Більшу частину страв у меню я навіть прочитати не можу, на те що зрозуміти, що воно таке. 

– Може, ти допоможеш мені з вибором? – прошу Артура про допомогу. – Якщо чесно, то я не сильно розбираюсь в італійській кухні. 

– Не страшно, – усміхається. – Я зроблю замовлення на свій смак, добре?

– Ага, – радісно киваю. – Тільки без жаб, добре? Делікатеси – це не моє. 

– Як скажеш, – сміється. – Тільки жаб їдять французи, а не італійці.

– Ну і слава Богу, – видихаю. 

Не знаю, що там замовив Артур, але я схильна йому довіряти. Зрештою, якщо його вибір мені не сподобається, я можу і не їсти. 

– Як справи з твоїм бізнес-партнером? Його виписали? – питає, поки чекаємо на замовлення.

– Ще ні, – кажу. – Сподіваюсь, що це станеться найближчим часом. 

– Ти досі провідуєш його? 

– Це входить у мої обов’язки, – знизую плечима. – А що? Чому тебе це хвилює?

– Просто в першу нашу зустріч мені здалося, що між вами трохи не ділові стосунки. 

– Ти зрозумів це по телефонній розмові? – дивуюсь.

– Ну, так, – киває. 

– Насправді Костя мене дратує. У нього жахливий характер, – вирішую трохи пожалітися на Демчука. – Але я змушена його терпіти, тому що він може розірвати контракт. 

– Якось дивно це звучить, – хмуриться Артур. – Таке враження складається, що цьому чоловікові сумно і він вирішив відігратися на тобі. 

– Можливо, так і є, – погоджуюсь.

Я не хочу більше говорити про Демчука. Ми прийшли на побачення, а говоримо про Костянтина. Ну що це таке? 

Коли нам приносять їжу, я видихаю. Бачу пасту з морепродуктами і салат. Усе начебто їстівне і нічого в тарілці не ворушиться. Куштую все і залишаюсь задоволеною. 

– Ну як тобі? – цікавиться Артур, уважно за мною спостерігаючи. 

– Смачно, – кажу. 

– Я радий, – усміхається. 

Ми починаємо їсти, але в якийсь момент мій телефон починає дзвонити. Спочатку здається, що це донька, тому, не задумуючись, дістаю його з сумки. Тільки от телефонує не Ангелінка. Бачу ім’я “Костянтин” – і відчуваю, як починає сіпатися око!

Якого біса він мені телефонує?! Сам сказав, щоб два дні на очі йому не потрапляла! 

– Чому не відповідаєш? – схоже, Артур не розуміє, чого це я застигла з телефоном у руках. 

– Я скоро повернусь, – натягнуто усміхаюсь і залишаю його одного за столом. Йду в коридор, де спокійно зможу поговорити, і саме в цей час Костя набирає мене вдруге. 

Схоже, йому таки не терпиться зі мною поговорити. Цікаво, що цього разу з ним сталося – боїться залишатися один, чи навмисне псує мені вечір? Моя інтуїція підказує, що другий варіант підходить найкраще.

– У тебе пожежа? – ціджу в слухавку.

– Ні, – відповідає Костя. 

– Тоді якого біса ти відволікаєш мене від справ? – дуже важко залишатися холоднокровною, коли єдиним бажанням є – висловити Кості все, що про нього думаю. 

– Ти на побаченні? – питає. 

– Так! – кричу, але швидко стишую голос: – А ти мене відволікаєш! Сам сказав, щоб два дні не з’являлася. Що змінилося? 

– Я передумав. Приїдь зараз!

– Ні! – карбую. – У мене побачення! 

– Скасуй! Ти ж не хочеш, щоб я…