Розділ 8

Поки Костя розмовляє з сестрою, я залишаю палату і йду у вбиральню помити руки. Коли повертаюсь, зустрічаю Кіру в коридорі. Вона здається мені дуже радісною, не розумію тільки, чому так.

– Ти молодець! – заявляє. – Поруч з тобою мій брат змінюється.

– Що ти маєш на увазі? – дивуюсь.

– Домашня їжа, наприклад, – пояснює. – Він ніколи не любив їсти те, що приготувала мама. А твої макарони з’їв на раз-два! Тепер ще й оладки доїдає!

Хмикаю, тому що це реально смішно звучить. Демчук запав на мою їжу? Не дай Боже, ще скаже, щоб я йому кожен день готувала! Я ж цього не переживу!

– Знаю, на що ти натякаєш, – хочу одразу розставити всі крапки над “і”. Між мною і твоїм братом нічого немає і бути не може. Просто він підписав контракт з компанією, де я працюю, і тепер я повинна бути тут, поруч з ним.

– Серйозно? – мені здається, чи Кіру така відповідь засмучує? – Шкода. Але мені таки здається, що Костя щось до тебе відчуває. Не просто так хоче, щоб ти поруч була. 

Оце так припущення! У мене від її слів шкіра сиротами покрилася. Навіть уявити страшно Демчука і мене разом! Та ми як вогонь і вода – абсолютно різні! 

Коли Кіра йде, я повертаюся в палату і з подивом розумію, що Костя з’їв усе, що я принесла. Тепер він сидить собі на ліжку, підпершись подушками, і переглядає щось на планшеті. 

– Я тобі ще потрібна? – питаю, складаючи контейнери назад у пакет. 

– Так не терпиться звідси піти? – він відриває погляд від планшета і концентрує його на мені. 

– Все одно ти працюєш, – бурчу. 

– Тоді посидь, відпочинь. Коли ще така можливість буде? – питає. 

В принципі, Костя має рацію, але я не хочу відпочивати тут. Краще додому поїду, поприбираю, прання закину, їсти приготую. 

Так, щось не туди мене понесло! Схоже, тут таки краще – не треба напружуватися. 

Сідаю в крісло біля вікна і підпираю підборіддя рукою. Спочатку дивлюсь на вулицю, де знову розпочинається сніг, а тоді переводжу погляд на Костю. Він працює, гортаючи щось на планшеті, і настільки глибоко поринає у роботу, що мене не помічає. 

Дивлюсь на нього і розумію, що Костя – привабливий чоловік. От якби ще характер був трохи кращий – ціни б йому не було.

Не знаю, як так стається, але в один момент мої очі починають злипатися. Мабуть, я таки засинаю, тому що, прокинувшись, не можу зрозуміти, де перебуваю. Спина болить від незручної пози, а плед, яким хтось мене вкрив, падає до моїх ніг. 

– Як спалося? – Костя погляду з мене не зводить, а я червонію. Сподіваюсь, що не хропіла і не говорила уві сні. Ото ганьба буде! 

– Чому ти мене не розбудив? – питаю і піднімаю з підлоги плед. 

– Навіщо? Коли ти спиш, то доволі мило виглядаєш. 

Що? Мені не почулося?! Демчук назвав мене милою? Не розумію, чому серце так сильно гупає об ребра. Дивлюсь на нього, він – на мене, і… знову червонію. 

– А хто вкрив мене пледом? – питаю. Точно пам’ятаю, що сама цього не робила. 

– Я, – спокійно заявляє. – Ти постійно обіймала себе руками, наче тобі холодно. 

– Мені завжди холодно. Де б я не була, – випалюю і розумію, що дарма це сказала. Не подумавши, відкрила чужому чоловікові свою маленьку таємницю. 

Ще змалечку я страшна змерзлячка. Мене тато так називав. У мене завжди холодні руки й відчуття, що замало одягу на себе натягнула. Особливо сильно це відчувається взимку. 

– Виходить, я все правильно зробив, коли вкрив тебе пледом, – заявляє Костя. – Стало тепліше? 

– Не знаю. Нічого наче не змінилося, – кажу і відвертаюсь від його прямого погляду. 

Насправді мені приємно, що Костя про мене подумав. Встав сам і накрив мене, але йому я про це не скажу. Не хочу, щоб він зрозумів, що мені ніяково. 

Складаю плед і поправляю волосся, яке, мабуть, розтріпалось після сну. Не знаю, що робити далі, адже додому йти ще рано. Вирішую сходити прогулятись коридором, щоб трохи відпочити від Кості, але не встигаю залишити палату, коли мій телефон у сумці починає дзвонити. 

Дістаю його і бачу, що це Артур. Згадую наше знайомство та усміхаюсь.

– Хто там? – невдоволено питає Костя, слідкуючи за мною. 

– Це тебе не стосується! – кажу і швидко залишаю палату, щоб відповісти на дзвінок. Впевнена – Артур хоче зустрітися ще раз, а я зовсім не проти цього.

Зупиняюсь по інший бік дверей у палату і спокійно відповідаю на дзвінок: 

– Слухаю!

– Привіт, Віко! Я тебе не відволікаю? – питає Артур. У нього приємний голос, і я усміхаюсь.

– Привіт. Зовсім ні, – кажу. 

– Як твої справи? Усе добре? 

– Звісно. А в тебе? – відповідаю.

– У мене теж. Я хотів на вечерю тебе запросити, якщо ти, звісно, не проти, – говорить, а я радію ще більше. – Сьогодні зможеш?

– Думаю, що так, – кажу. Схоже, знову доведеться просити Аліну посидіти з Ангелінкою. Думаю, що подруга не відмовиться, коли дізнається, куди я зібралася.