Розділ 7

– А де моя кава? – невдоволено питає Костя, коли повертаюсь у палату. Він прискіпливо розглядає мене з голови до ніг і чекає на пояснення. 

– Тобі не можна кави. Травма голови, як-не-як, – бурчу.

– Це хто так вирішив? Ти чи лікар? – злиться.

– Ну звісно, я! Ти хотів пройтись. Не передумав? – наближаюсь до ліжка і подаю Кості руку. Хто б знав, як він мене дратує, але я тримаюсь! Оце так сила волі у мене! 

– Ні, – Костя хапається за мою руку і повільно підводиться. Ну а далі він взагалі нахабніє і спирається на мене всім своїм чималим тілом! – Ходімо!

Тримаю язика за зубами, щоб не сказати зайвого. Так і ходимо по палаті, я відчуваю на своїй щоці подих Демчука і намагаюсь думати про щось хороше, а не про чоловіка, який дратує мене до божевілля.

– Може, досить уже? Повертайся в ліжко, – бурчу. 

– Так швидко? – питає. – Не подобається моя компанія, Вікторіє? 

– А сам як думаєш? – фиркаю. – У мене і своє життя є, щоб ти знав, а я повинна з тобою няньчитись!

– Так тебе ніхто не змушував, – заявляє. 

– Серйозно? – вибухаю від обурення. Допомагаю Кості сісти на ліжко, а сама відходжу на безпечну відстань. – Це ти мене змусив! Не залишив права вибору! 

– А ти облила мене в ресторані! Знаєш, як це неприємно було? 

– А ти… 

Так, стоп! Щось мене понесло не туди! Не вистачає тільки накликати чергові неприємності на свою голову. Знаючи Демчука, будь-яке моє слово може бути використане проти мене. 

– Що? – він чекає продовження, а я глибоко вдихаю і натягую на обличчя милу усмішку. Принаймні мені здається, що вона саме такою має бути. 

– Нічого, – кажу. – Якщо наказів більше не буде, то я піду. Як вже говорила, у мене є своє життя. 

– У тебе є хлопець? – несподівано питає Костя. – Якщо так, то тобі варто його попередити, що тепер ти будеш дуже зайнятою. Щоб не ображався і стосунки ваші не постраждали. 

Ти диви який турботливий! За хлопця мого переживає, а сам наче навмисне робить усе, щоб я закипала від злості! 

– Окей! Я йому передам! – бурчу. – Тепер я можу поїхати додому? 

– Тепер – так. До завтра, Вікторіє. 

Йду, не прощаючись. Я думаю, що краще буде промовчати, ніж бовкнути щось не надто приємне. Лише в салоні автомобіля глибоко вдихаю і видихаю кілька разів. Дуже сподіваюсь, що скоро Демчук награється в ці ігри з медсестрою і дасть мені спокій. Я-то розумію, що він робить це через те, що я його гордість зачепила, але мені від цього не легше. Він також не був джентльменом, але сам чомусь пробачення не просить. 

Спочатку забираю Ангелінку з садочка і разом йдемо додому. Готую вечерю і слухаю про все, що сьогодні витворяли діти в групі моєї донечки. Ангелінка любить про це розповідати, а я люблю її слухати. 

Після вечері купаю донечку і вкладаю спати, а сама телефоную босу і розпитую, як там просувається робота по будівництву готельного комплексу. 

– Віко, ти при своєму розумі? – невдоволено питає Борис. – Яке будівництво? Один день минув після підписання контракту! 

– І що? – фиркаю. – У мої обов’язки входить звітувати перед Демчуком. А якщо він завтра мене запитає? Що я скажу?

– Скажи, що будівництво ось-ось розпочнеться! – цідить Борис і кидає слухавку. 

Ну що ж, так і скажу. Навіть не сумніваюсь, що Костя спитає про це. Він же так любить дратувати мене. 

Коли донька засинає, я йду в душ, а тоді лягаю спати. Вже практично заснувши, прокидаюсь, тому що на телефон приходить повідомлення від Демчука.

“Завтра привези мені домашньої їжі. Не хочу з ресторану. Сподіваюсь, що ти вмієш готувати.”

Читаю і зціплюю зуби, тому що дуже хочеться вилаятись. З іншого боку, так навіть краще. Не треба буде їхати в ресторан, а одразу в лікарню. Візьму все те, що сьогодні готувала. Костя і так не дізнається, коли ця їжа була приготована. 

Ну все, вирішено! Так і зроблю!

Наставляю будильник на завтра, щоб не проспати, і дуже швидко засинаю. Сьогодні у мене хороший настрій і є надія, що маніяк Демчук снитись мені не буде.

Бог таки почув мої молитви, тому що спала я як мала дитина й абсолютно нічого мені не снилося. Щаслива, йду в душ і, повернувшись на кухню, збираю сніданок для Демчука в лотки. 

– Куди ти зібралася? – питає Ангеліна, з’явившись на порозі кухні. Вона зацікавлено за мною спостерігає і, мабуть, думає, що мама зійшла з розуму. 

– Люба, річ у тім, що один мій знайомий дядечко захворів і потрапив до лікарні. Сьогодні я збираюсь його провідати та вирішила пригостити бідолашного домашньою їжею. 

– А він сильно хворий? Лікарі його врятують? – одразу ж засипає мене питаннями донечка.

– Думаю, що так. Він живучий, – бурчу. – Ти вмилась, сонечко? Зуби почистила? 

– Ага, – киває.

– Тоді сідай. Будемо снідати. 

Готую донечці оладки з варенням, і вона з’їдає все. Ангеліна завжди хвалить усе, що я готую. Цікаво, що скаже Костя. Якщо образить мої кулінарні таланти – сама його придушу!