Розділ 6

Всю ніч мені сняться жахіття, а саме: Костянтин Демчук переслідує мене на інвалідному візку по всій лікарні. Я тікаю довгими коридорами, а він якимось дивним чином знову і знову наздоганяє. Ще й регоче як божевільний.

Прокидаюсь зла і невиспана. Голова болить і таке відчуття, що на шматки розривається. Ну і як тут не злитися на Костю? Ми ще не бачилися, а він уже зіпсував мені настрій на весь день. 

Поснідавши з донечкою, веду її в садочок, а сама їду в ресторан за сніданком для свого нового боса. Костя не полінився вчора ввечері скинути мені адресу ресторану, і тепер я їду в інший кінець міста, щоб купити йому суп. 

Знала б, що таке буде, краще б вдома зварила. Не впевнена тільки, що сам Костя наважиться їсти страви мого приготування. Ще подумає, що я туди плюнула… 

Понад годину йде на дорогу туди й назад, ну й очікування в ресторані. В результаті у палату Костянтина потрапляю ще більш зла, ніж зранку була. Ставлю на стіл пакети з їжею і мовчу, поки він прискіпливо мене розглядає. 

– Я мало з голоду не помер, – бурчить невдоволено. – Тебе тільки за смертю відправляти.

– Так треба було відправити, – випалюю. – Їж свій суп, а то охолоне!

Викладаю одноразовий посуд на стіл і чекаю, поки його величність Костянтин притягне сюди свої ноги, тільки от зовсім не очікую того, що він видасть за секунду. 

– Лікар заборонив мені напружуватись. Погодуй мене!

– Що? – дивлюсь на нього і не розумію – це жарт, чи як? Схоже, Костя зовсім сумління втратив! – Так руки у тебе на місці. Ложку не втримаєш сам?

– Я ще дуже слабкий, – продовжує наполягати. – Годуй мене, Вікторіє. Я ж можу і змінити своє рішення щодо контракту.

Та щоб його чорти вхопили! І як тут зберігати душевний спокій, якщо у мене зараз одне бажання – засунути цю ложку йому в… рота!

Доводиться хоч трохи заспокоїтися, а то знову дурниць нароблю. Глибоко вдихаю, видихаю, а тоді беру тарілку в руки та несу до ліжка. Сідаю на краєчку поруч з Костею і під його прямим поглядом відчуваю не злість, а збентеження. 

І чого він так витріщається на мене? Наче зранку нормальною була, роги не виросли.

– Рота відкривай! – командую, і несподівано він слухається. Кладу до рота першу ложку супу, а тоді й другу. 

В принципі, нічого страшного в цьому немає, якби не його прямий погляд. Уявлення не маю, що там такого побачив Демчук. Звичайна я, така ж, як усі. 

Білявка з блакитними очима і язиком без кісток. Так завжди моя бабуся говорила.

Згадую її – і проти волі усміхаюсь. Тільки от зовсім забуваю, де я і з ким…

– Чому ти усміхаєшся? – питає Костя, а я завмираю з ложкою біля його рота. 

– Згадала дещо цікаве, – кажу сухо.

– Мені не розкажеш?

– Обійдешся!

– Ой, а що тут відбувається? – у палату заходить мама Кості й здивовано на нас витріщається. Моє обличчя миттєво починає горіти, тому що вся ця ситуація виглядає дуже неоднозначно. – Доброго дня, Вікторіє! Не очікувала тебе тут побачити.

– Та я сама шокована, – бурчу, щоб почув лише Костя. Він усміхається, а я додаю голосніше: – Доброго дня, Ангеліно Романівно. Річ у тім, що я… 

– Віка мені допомагає, мамо, – несподівано втручається Костя. – Дякую, я поїв супу. Можна ще рибу?

– Угум, – вичавлюю з себе і встаю з ліжка. 

– Це так мило з твого боку, люба, – усміхається жінка, поки я розпаковую рибку. – Спочатку ти врятувала моєму синові життя, тепер допомагаєш. Мені здається, що все це не просто так. Костя тобі подобається?

– Що? Ні! – випалюю і ловлю себе на думці, що звучить це зовсім неправдоподібно. Дивлюсь на Костянтина і поглядом даю зрозуміти, щоб пояснив усе мамі, але він не поспішає цього робити. Лежить і либиться… – Я просто… Костя сам мене… 

– Мамо, не сором дівчини, – нарешті втручається цей… цей… у мене навіть слів немає, щоб його назвати! – Віка тут, тому що сама цього захотіла. Правда ж?

Приїхали, називається! І знову він мене крайньою виставив! Боже, дай мені сил не придушити цього Демчука просто тут! 

– Ну звісно! – плескаю в долоні та награно усміхаюсь. – Після того, як врятувала вашого сина, у мені прокинулось якесь дивне відчуття відповідальності за нього. Тому я тут. 

– Це так мило, – усміхається Ангеліна Романівна. – Тоді не буду вам заважати… снідати.

Не розумію, чому ця жінка така щаслива, та ще й підморгує Кості перед тим, як залишити палату. Я ж беру лоток з рибою і знову повертаюсь до нього на ліжко. 

– Рота відкривай! – ціджу, але він не поспішає цього робити.

– Ти образилася? – несподівано питає. 

– А сам як думаєш? Я розлючена! Якщо тобі подобається мене підставляти, то мені зовсім не смішно! 

Після моєї запальної промови Костя мовчить кілька секунд, а тоді несподівано забирає у мене лоток. 

– Я сам доїм це, а ти вийди попий кави й охолонь трохи. Ну і мені кави заодно принесеш. Американо без молока.