Розділ 4

Додому потрапляю тільки через дві години. Спочатку довго чекаю на таксі, а потім шукаю свою автівку поміж інших засніжених автомобілів. Знаходжу, відчищаю від снігу і нарешті їду додому. 

Тільки-но переступаю поріг з пакетами, у коридор виходить моя донечка, а подруга – вслід за нею.

– І де ти була? – питає Аліна. – Ми вже збиралися вирушати на твої пошуки. 

Знаю, що подруга жартує, але вони однозначно хвилювалися. 

– У мене була просто божевільна ніч, – залишаю пакети в коридорі, знімаю верхній одяг і сідаю навпочіпки поруч із донькою. – Пробач, що не забрала тебе, сонечко. 

– Нічого. Ти ж працювала, – Ангелінка усміхається та обіймає мене за шию. Так приємно стає, і сили одразу ж додаються. Моя донька – це моє маленьке сонечко, яке зігріє в будь-яку погоду. Дуже шкода, що я так не вмію й завжди обділяю її своєю увагою. 

Коли Ангелінка йде в кімнату гратися, ми з Аліною залишаємось на кухні. Вмикаю чайник і роблю нам обом чай. Поки п’ємо його з бутербродами, розповідаю про все, що сталося за вчорашній вечір і ніч. 

– Капець просто! – робить висновок Аліна. – Якщо цей Костя не підпише контракт, то я сильно розчаруюсь у ньому. Ти ж життя йому врятувала!

– А я не знаю, підпише він чи ні, – кажу. – У цього типа жахливий характер. Невідомо ще, коли він прокинеться і зможе нормально думати. 

– Тоді треба чекати, – додає подруга. – Не думаю, що Борис звільнить тебе. Кого він знайде в кінці року? Точно не хорошого працівника.

Я теж так думаю, але… готуюсь до найгіршого. 

Коли Аліна йде, приймаю душ, готую нам з Ангелінкою обід, а наївшись, разом дивимось мультфільм. Донька розповідає про те, як провела вечір в Аліни, а я слухаю і перебираю пальцями її русяве волосся. 

Трохи напружує те, що телефон мовчить. Борис не телефонує, і я не знаю, що він вирішив. Мабуть, думає, що я складаю план, як переконати Костянтина, а я вже зробила все, що могла, і навіть більше. 

Субота минає у напруженні та постійному очікуванні чогось, а от в неділю ми з донькою йдемо гуляти, а потім – у піцерію. Я дуже сильно люблю проводити з нею час і знаю, що вона також це любить. 

І тільки пізно ввечері телефонує Борис. Ангеліна вже спить, а я якраз на кухні прибираю. 

Бачу ім’я боса на екрані – і страшно стає. Зараз він точно запитає, чи переконала я Демчука. І що мені відповісти? Сказати правду?

– Я слухаю! – відповідаю і сідаю за стіл. Серце гупає об ребра і подих перехоплює. 

– Ти молодець, Віко! – випалює у слухавку. – Не знаю, що ти зробила, але Костянтин готовий підписати контракт! 

– Справді? – перепитую.

– Сам мені зателефонував, – продовжує радіти Борис. – Він зараз на лікарняному і повернеться до справ не раніше, як за два тижні, але документи підпише. 

– Це добре, – видихаю. 

– Завтра завезеш йому контракт. Костя хоче, щоб ти сама це зробила, – Борис продовжує говорити, а от мені більше не хочеться усміхатися. – Щойно його підпис стоятиме в потрібних місцях, ти отримаєш премію. 

Мій бос вміє спокушати. Премія – це добре, але я зовсім не хочу знову бачити Костю. І щось мені підказує, що це у нас взаємно. 

Наступного ранку веду донечку в садочок, а сама їду в офіс. Не встигаю зняти верхній одяг, як мене викликає до себе Борис. Кілька разів глибоко вдихаю перед тим, як зайти, і таки роблю це. 

– Ось контракт, Віко! – кладе переді мною чорну теку. – Без підпису Демчука не повертайся!

– Він точно погодився його підписати? – питаю обережно. 

– Так, – киває. – До речі, він у лікарні зараз. Першій міській. Схоже, щось серйозне сталося. 

Забираю теку і збираюсь залишити кабінет, але Борис мене зупиняє:

– Віко, я знаю твій запальний характер, але цього разу тобі варто тримати емоції під контролем. Цей контракт дуже важливий для нас. 

– Я розумію, – кажу. – Не хвилюйтесь. Усе буде добре. 

Залишаю кабінет і кидаю теку на свій робочий стіл. Я дійсно все розумію. Контракт з компанією Костянтина – це дійсно великий крок вперед для Бориса і його фірми. Шкода лише, що я зовсім не вмію тримати емоції під контролем. Інколи це допомагає, а інколи навпаки – робить тільки гірше.

Костя

Голова розколюється. Розглядаю білу стелю лікарняної палати й уявляю, що всього цього жаху просто не було. 

Якісь відморозки вирішили мене пограбувати, а коли зрозуміли, що я можу дати здачі – вчинили дуже підступно – вдарили по голові, і я втратив свідомість. 

Не знаю, снилось мені чи ні, як та сама божевільна дамочка їхала зі мною у кареті швидкої та просила підписати контракт. Мабуть, таки снилося, тому що для реальності це надто абсурдна ситуація.

– Отямився? – чую голос сестри, а тоді бачу її над собою. – Як самопочуття? 

– Паршиво, – шепочу, тому що язик заледве ворушиться. Почуваюсь овочем і дратуюсь ще більше. – Можеш пояснити, що сталося? Як я тут опинився?