Розділ 3

Тільки-но прибуваємо в лікарню, Костю забирають, а я залишаюсь стовбичити посеред коридору. Уявлення не маю, що робити далі. Якщо у Демчука не знайшли документів, то й телефона, мабуть, немає. І як мені тепер знайти його родичів, щоб до хворого приїхали?

У голові знову з’являється думка плюнути на все і поїхати нарешті додому, але кляте сумління не дає і кроку ступити. Дуже сподіваюсь, що Костя таки оцінить те, що я для нього зробила, і підпише клятий контракт. Якщо ж ні – я сама його доб’ю! Просто сил терпіти все це не залишилося.

Знаходжу автомат з кавою в кінці коридору і купую собі американо. Роблю ковток і кривлюсь. Кава жахлива, але краще вже така, ніж ніяка. 

Повертаюсь зі склянкою до дверей, за якими надають допомогу Кості, і сідаю на диван. Спати хочу страшенно. Очі печуть і не завадило б поїсти щось. Навіть не знаю, скільки минає часу, але коли двері відчиняють і Демчука вивозять на ліжко з колесами – підводжусь на ноги.

Кості встигли накласти пов’язку і зараз він спить. Медсестра просить мене пройти з нею у палату, де крім Демчука нікого більше немає. Кілька ліжок пустують.

– Вам пощастило, – шепоче, під’єднуючи крапельницю. – Це єдина вільна палата. Ніхто заважати не буде. Тільки… треба буде заплатити за зручність.

Знову дратуюсь. Якого біса я маю платити за те, щоб Костянтин спав собі окремо від усіх?

Кілька разів глибоко вдихаю і дістаю з гаманця п’ятсот гривень. Даю їх медсестрі, і вона швиденько ховає купюру в кишеню. 

– Ви можете за ним приглянути? – питаю. – Просто мені додому треба. 

– Ви хочете його залишити? – хмуриться. – Але ж ми навіть не знаємо, хто він. Документів немає, і телефону також. Може, хоч до ранку почекайте? Ми повідомимо в поліцію, і вам доведеться дати свідчення. 

Ну хто б сумнівався! Ця ніч просто не могла закінчитися інакше!

– Добре. Я залишусь, – кажу. – А коли він прокинеться?

– У цього чоловіка черепно-мозкова травма. Поки невідомо, які наслідки можуть бути, – відповідає. 

Медсестра йде, тихо прикривши за собою двері, а я дивлюсь на Костю, який спить собі без задніх ніг, і зціплюю зуби. Ну і що мені тепер робити? Сидіти тут до ранку?

Розумію, що іншого виходу просто немає, тому сідаю в крісло поруч з ліжком і голосно позіхаю. Кава не допомогла і спати хочеться ще більше. А ще їсти… Блін!

Чесно кажучи, я думала, що не зможу швидко заснути, але тільки-но очі заплющую, миттєво втрачаю зв’язок з реальністю. 

Не знаю, скільки сплю, але прокидаюся різко, коли хтось починає трясти мене за плече. 

– Пробачте, – зніяковіло говорить та сама медсестра. – Тут поліція приїхала. Хочуть поговорити з вами. 

Перед тим, як залишити палату, помічаю, що за вікном досі темно, а Костя так і не прокинувся. Коли бачу двох поліціянтів у коридорі, стає недобре. А що, коли вони на мене все спишуть і у в'язницю посадять? 

Стає лячно, але до них таки йду. Тікати – точно не варіант. Тільки проблем собі додам. 

Один із чоловіків у формі просить мене розповісти, що сталося. Виглядає він не агресивно, тому видихаю. Розповідаю все за порядком і залишаю всі дані, які знаю про Костю, а саме: ім’я та прізвище. 

Поліціянти обіцяють якнайшвидше відшукати родичів чоловіка, а я нарешті видихаю. Коли вони йдуть, повертаюся в палату і знову сідаю в крісло. Вирішую таки дочекатися ранку тут, а вже тоді поїхати додому. 

Що могла – я зробила. Далі від мене нічого не залежить. 

Знову сідаю в крісло і намагаюсь заснути. Тільки от цього разу зробити це не так-то й легко. Знову встаю йду до вікна і дивлюсь на вулицю, де снігопад тільки посилюється. У мене таке відчуття, що до ранку місто замете так, що видно буде тільки дахи будинків, а мені до доньки треба. Я і так постійно в роботі. 

Я планувала підписати контракт до Нового року і зі спокійною душею піти у відпустку. Якщо цього не станеться, відпустка у мене таки буде. Але пов’язана зі звільненням. 

Цікаво, Демчук таки підпише цей контракт після того, як прокинеться? Все-таки я його врятувала. Коли говорила, що він тепер в боргу, то не жартувала. Це дійсно так, і я сподіваюсь, що він також це розуміє.

Засинаю на початку п’ятої ранку. Швидше за все, мій організм просто не витримує, тому вимикається як лампочка. У мене таке відчуття складається, що сплю я всього хвилину. Тільки-но очі заплющила й практично одразу розплющила. Тільки в палаті вже світло і за вікном продовжує кружляти сніг.

Двері в палату різко відчиняються, і я не встигаю до кінця зібратись. Бачу, як всередину практично влітає жінка років п’ятдесяти, а за нею – темноволоса  дівчина.

– Костю, ну як так? – плескає в долоні та нахиляється над чоловіком. – Хто ж це з тобою зробив? Мерзотники!

Я повільно підводжусь на ноги й відступаю до дверей. Тішить те, що родичі таки знайшлися. Схоже, поліція постаралася. Тепер можу зі спокійною душею їхати додому. 

– А ви хто? – питає у мене дівчина і зацікавлено розглядає. Жінка теж згадує про мою присутність і хмуриться.

– Це ви врятували мого сина? – питає прямо.