Розділ 1

Сьогодні просто божевільний день. Нічого не встигаю. Ще й цей снігопад, який ніяк не закінчується, і я вже майже годину стою у заторі. Добре, що хоча б додумалась попросити подругу забрати доньку з садочка. Так хоч би поспішати не буду, хоча попереду ще одна зустріч, яка навряд чи відбудеться, якщо цей клятий затор не почне рухатися. 

Та якщо я думала, що найгірше вже сталося, то дуже сильно помилялася. Автівка попереду починає їхати, і я радію, що нарешті щось та й змінилося. Тільки от не проїжджаю й метра, як та починає гальмувати, а я не встигаю цього зробити. Лякаюсь, коли розумію, що таки поцілувалась своїм переднім бампером із задом дорогого позашляховика, і все ще сподіваюсь, що водій попереду не помітив нашого зіткнення. 

Дарма сподіваюсь, тому що він вмикає аварійку і виходить на вулицю. Бачу високу фігуру в розхристаному пальті і як пориви вітру куйовдять його волосся. Чоловік намагається розгледіти пошкодження, а я вдаю, що мене тут немає. 

Виходить так собі, тому що водій наближається до дверей з мого боку і починає стукати у вікно. 

Відчиняти боюсь, адже він може бути неадекватним. Саме тому зовсім трохи опускаю скло. 

– Ви в’їхали у мій автомобіль! – намагається перекричати пориви вітру. На мить мені навіть шкода стає цього чоловіка, адже на вулиці реально дуже холодно. 

– Пробачте, – кажу. – Я готова оплатити ремонт. 

– Я викликаю поліцію! – чоловік тягнеться до телефону, який, мабуть, у внутрішній кишені пальта, але я розумію, що не треба нам поліції. Це буде надто довго, а у мене зовсім немає часу.

– Не треба! – кричу і таки виходжу з теплого салону на вітер і сніг. Натягую шапку майже на очі, але тепліше не стає. — Навіщо нам поліція? Я оплачу все! Скільки треба?

Вирішую дістати гаманець з сумки, яка в салоні залишилася, але не враховую того, що під ногами просто лід. Чоботи на підборах їдуть по ньому, наче на ковзанах, і у мене не залишається іншого вибору, як вчепитися у плечі чоловіка. 

– Ой, пробачте! – кажу, дивлячись йому в очі, які зараз дуже близько. – Тут так слизько.

Чоловік цідить щось собі під ніс, а тоді відриває від себе мої руки. 

– Не треба грошей! Просто не попадайтесь більше мені на дорозі! – цідить і залишає мене біля мого автомобіля, а сам прямує до свого. Сідає за кермо, гримає дверима і їде геть. 

Тільки зараз помічаю, що затору попереду немає, а от позаду моєї машини багато роздратованих водіїв в автівках сидять. Один з них сигналить, і я злякано підстрибую на місці. 

– Трясця! Я запізнююсь! – кричу і швидко сідаю за кермо. 

Часу на те, щоб оглядати пошкодження власної машини, просто немає. Зустріч у ресторані через десять хвилин має відбутися, а мені їхати щонайменше двадцять такою дорогою. 

На щастя, бос пише, що наш майбутній діловий партнер також запізнюється, і це не може не тішити. Схоже, це сама доля дає мені можливість приїхати швидше за ділового партнера. 

До ресторану таки прибуваю рівно за двадцять хвилин. Знаходжу єдине вільне місце на парковці та залишаю там свою машину. Але тільки-но виходжу з салону, дорогу мені перекриває знайомий чорний позашляховик. 

– Ну ні! – кричить той самий чоловік з салону, опустивши скло. – Я ж говорив, щоб ви більше не траплялись на моєму шляху!

– Так я першою сюди приїхала! – фиркаю й, оминувши його звіра, прямую до входу.

Цей чоловік явно неадекватний! Ще й приїхав у той ресторан, що я! І як тепер нам не перетинатися? Не знаю навіть… Дуже сподіваюсь, що він таки не знайде вільного місця і поїде геть.

– Ну нарешті, Вікторіє! – випалює мій бос, коли наближаюсь до столика. – Демчук буде тут з хвилини на хвилину. 

– Добре, що я встигла, – видихаю і роблю ковток води зі склянки. Сідаю за стіл і вирішую випити все, а то щось в горлі пересохло, але коли чую знайомий голос, вода виплескується з рота просто на мого боса.

– Доброго вечора, Борисе! Пробач, що запізнився. Якась неадекватна жіночка протаранила мою автівку…

Що? Це я неадекватна? Ще й жіночкою мене назвав! Сам-то явно років на десять за мене старший! 

З шумом ставлю чашку на стіл і мало зважаю на невдоволене обличчя свого боса, який намагається відтерти його серветкою. 

Повільно підводжусь на ноги та повертаюсь обличчям до свого знайомого… Він явно не очікує мене побачити, і я бачу, як його брови підстрибують вгору. До речі, при нормальному світлі можу добре його роздивитись.

Доволі привабливий, років тридцять, очі зелені. Але характер у нього просто мерзенний, а той факт, що нам працювати разом зовсім мене не тішить. Хоча… може, і не будемо ми разом працювати. Щось я зовсім цього не хочу. 

– Отже, ви Костянтин Вікторович! – мило йому усміхаюсь, наче нічого й не було. – А я Вікторія Ігорівна – помічниця Бориса Івановича.

Подаю чоловікові свою руку, і зараз мені дуже цікаво, чи потисне він її. По погляду Костянтина бачу, що він цього не хоче, але таки торкається мене на частку секунди та відпускає. 

– Може, переглянемо договір? У мене не так багато часу, – Костя сідає за стіл поруч зі мною, і Борис передає йому папери. Спостерігаю за тим, як чоловік уважно все передивляється, і, коли минає хвилин п’ять, починаю дратуватись.