Загадаємо бажання разом

 Ми з мамою справжнi подружки. Мiж нами не буває недомовок або заборонених тем. Хоча, насправдi, iснує така: мама вiрить в забобони, а я нi. Я лише посмiхаюся, коли нам переходить дорогу чорна кiшка, а мама тричi плюється через лiве плече, промовляючи при цьому: "Тьху, тьху, тьху три рази, не моя зараза". Однак iснує ще один, найгiрший забобон. Мама радiє з того, що я негарна. Уявляєте, не лiниться говорити в присутностi моїх однокласникiв, сусiдiв i знайомих: "Якби ж ти, Меланко, мала таку привабливу зовнiшнiсть, як у мене, то цiни б тобi не було!" Всi до цього звикли i сприймають, як належне, та і я вже давно не допитуюся, чому вона мене принижує, бо вiдповiдь незмiнна: "Не хочу, щоб тебе не зурочили".  
 Мама в школi викладає англiйську та iспанську мови. Двi iншi вчительки іноземних мов мають гарний смак i вишуканi манери, мама ж не припиняє дивувати яскравим одягом i дешевою бiжутерiєю. Я багато разiв прохала змiнити стиль, бо яскраво то не сучасно, на що мама вiдповiдала: "Доню, це щоб не зурочили".
 Один випадок перевернув все моє життя. З Василем ми познайомилися на базарi. Я купувала у нього яблука. Несподiвано пакет порвався, i червонi, жовтi та зеленi ароматнi плоди покотилися пiд ноги перехожим. Ще не встигла я нахилитися, щоб позбирати яблука, як Василь кинувся на допомогу. Ми ненавмисне зiштовхнулися лобами... Мене зачарував запах сiна, сигарет i яблук. Я задивилася на довгi чорнi вiї навколо синiх очей. Чорнобровому молодику дуже пасувало свiтле волосся. Я зрозумiла, що закохалася у правильнi риси обличчя, дивний запах i мову. Його українська була схожою на пiсню. До цього я байдуже ставилася до рiдної мови, українську знала гiрше вiд англiйської. В майбутньому планувала бути перекладачем.
— Дякую, що допомiг, — я вже зiбралася повертатися додому, як красень схопив мене за руку,  втиснув у вiльну долоню ще один пакет яблук i попрохав почекати його бiля центрального входу.
 В мене мерзли руки, бо десь загубила рукавички. Я весь час озиралася, але продавець яблук не з'являвся. Вже ледь не плакала, коли перед очима, немов з-пiд землi, вирiс вiн. Ми пiшли до кав'ярнi. Василь замовив каву i пiцу. Мої зуби вiд холоду не сприймали гарячий напiй. Вiдкусити шматок пiци було складно. Такого твердого тiста я ще не куштувала. Всi незручностi компенсували бiсики в очах Василя та його спiвуча українська мова. Я, як i ранiше, не зовсiм розумiла той дiалект, але серце моє вже належало чорнобровому блондину. Ми домовилися, що на свята я сама приїду до нього в село. Василь дiстав блокнот, вирвав з нього листочок i написав назву зупинки, час вiдправлення автобуса, своє прiзвище i адресу. 
— Якщо приїдеш вранцi, то не заблукаєш. Прямуй на пiвнiч вiд траси. Якщо не буде снiгу, то швидко знайдеш стежку.  Коли пiднiмешся на пагорб, то побачиш моє село. У нас залишилася одна вулиця. Мiй будинок останнiй — на краю села. Чекатиму, — Василь примружив очi. Таких гарних молодикiв я нiколи ранiше не зустрiчала. Я пообiцяла приїхати, чого б це менi не коштувало.

— Закохалася, — мама вiдразу розкусила мене, — нарештi, скiльки ж можна? Я в сiмнадцять тебе народила. Хто вiн? Розповiдай.
 Та я не мала змоги говорити. Я лiтала в хмарах. Я щось відповідала, але переповiдати подiї того дня не бажала. Боялася зурочити, бо вперше пiдкорилася забобонам.
 Наступного дня мама таки розворушила мене. Коли знайшла на картi назву села, де мешкав мiй обранець, схопилася за голову. Коли почула, що їду до нього на Рiздво, схопилася за серце. Потiм вона довго трясла мене за плечi, а я вiдштовхнула її. Мама впала, а я босонiж вибiгла надвiр. Вiрите, менi не було холодно! Тепло кохання зiгрiвало мене зсередини. Я вперше закохалася, хоча чекала на це диво вже давно: з тих пiр, коли почав снитися папуга. Вiн майже кожного ранку стукав у вiкно, i я прокидалася. Мама розумiється на снах. Сказала, що закохаюся в чужоземця. Не вгадала, я покохала українця, але мешкав вiн поблизу кордону.
— Меланко, де ти? У пiдїздi вiдсутнє свiтло. Повертайся додому! То не ти мене штовхнула, то я навмисне впала! 
 Вдома я прийняла гарячу ванну i заснула. Навiть сни у закоханих iншi: яскравi, рiзнобарвнi, сонячнi... Мені снилося, що я малювала свою долю.
— Донечко, прокидайся! Я дуже рада за тебе. Вiтаю! — почала мама. 
— Дякую. Про що ти? Я виграла шкiльний конкурс малюнкiв? Так я кожного року його виграю. Не варто вiтати. Вже хочу гiрше намалювати, але не виходить, — засмутилася я.
— Та ну! Вiтаю з першим коханням!
 Я почувалася неймовiрно щасливою. Так, це свято i перемога. Як же я сумую за Василем! Швидше б настали свята...
— Мамо, а що краще одягти? Боюсь, що там немає душу. I йти далеко. Шкода, що не зможу похизуватися новими чобiтками на високих пiдборах... Не поїду ж я в кросiвках чи старих чобiтках.
— Донечко, ти ж про Василя нiчого не знаєш. Рiздво — родинне свято. Приготуємо дванадцять пiсних страв. Коли зiйде вечiрня зоря, разом загадаємо одне бажання. Цього року обов'язково треба загадати: тобi ж до вишу вступати!
— Але ж я кохаю його, i це сильнiше за мене, — я нахилилася до мами i мiцно обняла її.
— В такому разi, спробуємо бути чесними. Я категорично проти того, щоб ти їхала до малознайомої людини, яка мешкає десь на краю свiту. Але ж i ти маєш претензiї до мене, чи не так?
— Так. Менi соромно через те, що ти вiриш в забобони. Ти ж вчителька! Звiдки це у тебе, мамо?
— Так от. Напередоднi Рiздва потрiбно дотримуватися всiх прикмет i традицiй. Я вiдпущу тебе зi спокiйним серцем, якщо послухаєшся мене. Ти розумна дiвчина, тому не здумай цiлуватися на першому побаченнi. Оце i є перша прикмета. Подивись на мене! Невже я не заслуговую на просте жiноче щастя? Сама ж бачиш, яка я гарна i доглянута, а замiж так не вийшла... бо поцiлувалася з твоїм батьком в перший день знайомства. 
 Дорогою до школи мама розповiдала про те, як святкували Рiздво ранiше, а я залюбки слухала, бо хотiла заспокоїти любляче мамине серце.

 Aвтобус зупинився поблизу галявини, посеред високих берез i сосeн. Падав лапатий снiг, та стежку я вiднайшла швидко. Знайшла i пагорб, про який менi розповiдав Василь. 
 Перед очима, мов на долонi, лежав шматочок краси: дерев'янi старi будинки, гнiдий кiнь брикався поряд з єдиним багатим подвiр'ям, на задньому фонi блищало озерце з ополонками.
 Снiг почав танути, i мої новенькi червонi чобiтки стали брудними i непривабливими. Ще й каблуки весь час провалювалися у грязюку. Було важко, але я поволi таки дiйшла до будинку Василя. Двiр вирiзнявся непривабливим виглядом, але ж десь тут мав бути найкращий парубок на свiтi. Серце виривалося з грудей вiд хвилювання. За мить i я побачу найкращого iз найкращих. I побачила... Мене зустрiла огрядна сiльська жiнка, вiк якої важко визначити з першого разу: для матерi молода, для дружини пристаркувата... сестра напевне.
— Кого шукаєш? — запитала жiнка.
— Зi святом вас, зi святвечором, — сказала я i побачила в дверях Василя. По очах було видно, що вiн мене не впiзнав, — Васильку! — я приїхала! Виходь! Це я! Ти менi яблука допомагав збирати i в гостi запрошував.
Я посмiхалася, а Василь не звертав на мене уваги. Вiн все й кружляв навколо тiєї жiночки. Вона поралася на подвiр'ї, знiмала суху бiлизну, хряпала дверима i мовчала, а я стояла посеред двору i не знала, що менi робити.