Глава 2

Сніжана почула, як відчинилися двері авто, і до неї хтось наближався. Несміливо підняла очі вгору і поглядом зустрілася з глибокими чорними очима чоловіка у темному пальто. І пропала, пропала навіки. Серце в грудях несамовито затьохкало, в очах засвітилися новорічні вогники, а у вухах задзвеніли дзвіночки. Дзень-дзень-дзень! Цей чоловік … такий красень … справжній диявол! Не підходь — поріжешся, обпечешся об пекельні очі, розтанеш снігуронькою у гарячих руках. А вона лежить біля його ніг і не може підвестися.

Перед нею височів ніби й не чоловік із плоті та крові, а дуже привабливий диявол, хоча ріжок із хвостом не видно. Чомусь очі сковзнули нижче, до його налакованих черевиків, та й тут копит не помітила. Напевно, передивилася жахастиків, раз у чоловіках бачила як не цапів, так чортів. Чоловік тим часом гнівно насупив брови, але ще й мовчки простягнув їй руку. Вирішила випростати долоньку, щоб хоча б якось уже піднятися, а там будь що буде. Такі пекельно гарячі красені точно на таку як Сніжана і не поглянуть — її довга світла коса розтріпалася, шапочка відлетіла на узбіччя, пальто забруднилося, а колготи зяяли дірками від падіння. Вид ще той! Зустріти чоловіка своєї мрії і мати вигляд як городнє опудало. І на яку реакцію від чоловіка можна сподіватися? У вухах зашуміло, щічки залило ще яскравішим рум’янцем. Їй хотілося безкінечно милуватися чоловіком, ні про що більше не думаючи, та із запаморочення вивів оксамитовий голос:

— Дівчино, з вами все гаразд? Я вас не зачепив? Вас відвезти у лікарню? Хвилинку, зараз я знайду вашу шапку і відвезу вас додому, чи куди забажаєте. Зачекайте!

Як тільки чоловік пішов до кучугури, щоб підняти її шапочку, несамовито задзвонив телефон Сніжани. Дзвінок вивів білявку із заціпеніння, і вона, пробурмотівши: «Хвилинку», відступила на кілька кроків убік, де й натиснула на кнопку виклику. Ох, краще б вона виявилась «поза зоною», але якось на автоматі вхопила задубілими пальцями телефон. До неї долинув єхидний голос шефа:

— Сніжано Ігорівно! Невже я вас відпускав? Чи я щось плутаю?

— Я … вибачте, я … — відступала все далі до зупинки міського транспорту, — Вадиме Свиридовичу, я зробила звіт і залишила у себе на столі. Вже десята вечора. І я вас вітаю… — ковтнула тугу грудку слини, — вітаю з наступаючим Новим роком.

— Якщо ви, Сніжано Ігорівно, через півгодини не повернетеся в офіс і не виправите помилки у звітності, можете святкувати Новий рік в статусі безробітної.

— Але ж … я не можу зараз отак все кинути і бігти на роботу. Майте совість! — обурено скрикнула. Як же це так, коли вирішується її доля, а нахаба шеф ніби з ланцюга зірвався.

— Не бісіть мене! — гаркнув начальник, — Бігом на робоче місце! Інакше в нашому місті роботи ви вже ніде не знайдете. Повірте, я про це подбаю, — і натиснув на кнопку відбою.

До зупинки саме під’їхала маршрутка і гостинно відчинила двері запізнілим містянам. Із жалем оглянувшись назад, де чоловік мрії шукав її шапочку, рішуче застрибнула в маршрутку. Двері за нею повільно зачинилися, і транспорт рушив. Сніжана важко опустилася на сидіння і з жалем дивилася у вікно, витираючи гіркі сльози:

— Ну підвіз би додому та й по всьому. Нічого б у нас не вийшло. Може, в нього є дружина або наречена — такі ж вишукані та елегантні. Куди мені до них? А я вже нафантазувала собі казна-що. А роботу з такою зарплатнею я більше не знайду. Краще вже синиця в руках, ніж журавель у небі, — сльози солоними потічками вже щосили котилися щічками.

Тим часом загадковий чоловік знайшов шапочку, розвернувся і, не побачивши Сніжану, кинувся бігти за маршруткою. Однак транспорт від’їхав уже досить далеко, і незнайомець не встиг добігти.

Білявка притиснула руку до віконної шиби і посміхнулася крізь сльози, ледве чутно прошепотівши:

— Прямо казочка про Попелюшку, яка загубила черевичок. Тільки натомість я посіяла червону шапочку, а мій загадковий принц точно не буде шукати мене у місті-мільйоннику. Ось тобі й казкова ніч перед Новим роком, яка не може щасливо закінчитися. А замість злої мачухи мене чекає розлючений шеф, котрий змусить розгрібати звіти до самого ранку.