Час і його межі

Тіо ступив у новий світ, і одразу відчув, як усе навколо… застигло. Повітря було густим, наче мед. Листя зависло в польоті, краплі води зависли в повітрі, а годинники на високих колонах тикали, але стрілки не рухались.

— Ми в Палаці Часу, — сказав Синько, насторожено оглядаючись. — Тут не можна бігти, не можна запізнитись, не можа зупинятися надовго. Інакше ти станеш частиною механізму.

— Частиною?

— Час бере тих, хто не шанує його межі

Попереду з’явилася фігура — старий годинникар у мантії з шестернями, на якій виблискували миті. Він був не добрий і не злий — він був точний. У його руках — пісочний годинник із золотим піском, який сипався не зверху вниз, а з низу ввех.

— Хлопчику, цей час не твій. Ти вже зайшов за межу. Щоб продовжити шлях — віддай хвилину свого життя.

— Навіщо?

— Бо кожна подорож у Часу щось забирає. І щось відкриває.

Тіо подивився на Синька. Той кивнув.

— Я… згоден, — прошепотів Тіо.

Годинникар торкнувся його лоба. І в мить хлопець згадав день, який ніколи не повернеться — день, коли він мовчки сидів із мамою під дощем, нічого не кажучи, просто слухаючи, як краплі стукають по даху.

— Цей спогад буде збережено у вічності, — мовив годинникар. — А ти йдеш далі.

Навколо почали крутитися шестерні, запускатися маятники, і час пішов уперед — повільно, але впевнено. Стіни палацу розступилися, відкриваючи простір, у якому все текло інакше: ріки плинули назад, зорі з’являлись ще до заходу сонця, а спогади ставали реальністю.

— Що це?

— Це місце, де час втрачає форму. І де ти маєш вибрати: жити у вчора, чи йти до завтра.

Тіо обрав завтра.

І в цю мить у нього в руці з’явився ще один ключ — прозорий, як скло, але всередині нього крутився маленький годинник.

— Це ключ рішень, — сказав Синько. — Бо час — це не лише хвилини. Це вибори.

І хлопець знову зробив крок вперед — туди, де час більше не мав влади над його серцем.