5

5.

Вечірнє місто тонуло в темряві й мороку. Ввечері, навіть в центрі не так багато туристів – таке відчуття, що всі гіди на протязі дня крім архітектурних принад демонструють ще і пивні прикраси міста. Тому ми спокійно йшли по вузенькій вуличці, котра освічувалась ліхтарями й світлом з вікон низьких будиночків.

- Поки ми йдемо, ти хоч морально підготуй мене. Це випадково не збори якогось древнього ордену? – почав розмову я.

- Та ні, не хвилюйся, тобі сподобається. Я називаю це клубом психів, це як клуб анонімних алкоголіків, але замість зловживання алкоголем ми зловживаємо розповідаємо про своє не життя.

- Не життя? – здивовано запитав я. – Це як?

- Це мої роздуми всього на всього. Але спитай першу кращу дитину про слово протилежне до життя і вам скажуть смерть. Хоча можливо смерть – це частина життя, це щось ніби епілогу в творах - це є крапка людського шляху, одна мить. Ми розмовляємо про почуття і наші дії, котрі мені здаються повним антонімом до слова життя – про нежиття. Коли ми ходимо і робимо суто визначені речі та реагуємо на події передбачувано.

От саме про такі випадки живого нежиття ми й розповідаємо один одному. Про те, як рухаємось по наперед визначеним шляхам, ніби потяг по рейках - такі ж важкі, не гнучкі, підкидуємо вугілля в топку, дивимось на всі сторони з захопленням, але зіскочити з рейок – це табу. Прокладена дорога це завжди надійніше, менше клопоту, така собі матриця життя наповнена подіями. Народився, дитячі іграшки й пісочниця, школа і перша любов, університет, весілля, робота, діти, робота, діти, робота, інколи відпустки, інколи запої, інколи депресії. І самому без підтримки не з’їхати на полянку з суницями і малиною - суспільство побудувало мільйони кілометрів цих доріг, тисячі естакад і ми їздимо один над одним, поряд, попереду або за кимсь.

- Звучить круто. Звісно, якщо вони дають такі рецепти щастя, в них напевно повні зали?

- Ти помиляєшся. Охочих пізнати себе, дуже мало. Це може бути не настільки приємно, як я тобі описала.

- Ну а для чого це тобі?

- Я хочу зупинитись і прокласти свій шлях. І чужі люди, кращі порадники ніж рідні, які дуже хвилюються за нас, за себе. От ці психи й стають в якомусь моменті ближчими й зрозумілішими мені. І нічого дивного в цьому не має - чужі люди довіряють такі таємниці про себе, котрі рідним вони озвучити бояться через страх не розуміння, через не бажання змінювати своє оточення. Уяви собі: щоб ми не говорили про прожите за попередній період - ми зачіпаємо головні емоції: сором, страх, вину, гнів, щастя і очікування. Поки хтось говорить, в нас, як в глибоких колодязях звучить відголос почутого. Почуття вібрують, довго чи мало, залежить від теми і від наповнення цього колодязя - живий з водою чи вже засохлий і засмічений. Інколи взагалі забуваєш де ти знаходишся - повністю переносишся в минуле чи майбутнє. Мій мозок так налаштований - постійно хоче думати, постійно аналізувати й робити висновки. І якщо залип на цікавій темі, котра зачепила, збудила до хвиль на воді, мозок відразу летить в пошуках цукерочки.

- Це як самозцілення? Ви самі шукаєте відповідей серед всього, що піднімається в середині?

- Частково так, ми намиваємо золото серед гір вапняку. Хоча все ж таки з нами працюють і просто приховують це, досить вдало. Чув може колись, що головне в мистецтві - приховувати мистецтво, напевно в психології також діє таке правило – тут не заведено говорити, що це психологія і лікарі нам допомагають.

Коли ми прийшли, то я виявив невелике приміщення, де вже сиділо в колі близько десяти людей – двоє з них були модераторами цієї зустрічі, як згодом я дізнався. Ми привітались, було зрозуміло, що Нада ходить сюди часто – майже всі їй приємно посміхнулись, а мене потайки почали вивчати. Кожен говорив про свої переживання, про свої емоції. Формат зустрічі передбачав вільне висловлення своїх думок і самостійний пошук відповідей, котрі найчастіше зводились до того, що потрібно для початку просто усвідомлювати себе.

- Сьогодні в нас новенький. Розповісте кілька слів про себе? Відчуваєте таке бажання? – запитав один з модераторів.

- Кілька слів? – запитав я і відразу продовжив. – Мене звати Євген, мені 39 років.

- Так, відмінно. Що Вас сюди привело? Чого Ви очікуєте від нас?

- По правді, привела мене сюди Нада. З того контексту, котрий я чую від всіх учасників, - я зробив паузу, - мене цікавить як отримати задоволення від життя. Від звичайного дня, котрий я проживаю бездумно. Як хтось казав: ми щодня думаємо як вбити час, але все навпаки - саме час, колись вб’є нас. В мене відчуття, що я проживаю не так.

- А як потрібно проживати, Євген, як ви собі уявляєте щасливе життя? В ньому є місце емоціям, котрі ми всі звикли називати негативними?

- Ну, напевно я хотів би відчувати, що я володар свої дій. Що я роблю саме те, що мені хочеться.

- Для того, щоб це відчути, вам спочатку потрібно побачити, як ви тримаєтесь за своє теперішнє життя. Як ви боїтесь втратити, щоб знайти. І це дійсно подібне до самогубства, але бравада про те, що кожен з нас може завжди прийняти рішення про закінчення життя не реалістична. Ми, не Мерилін Монро – просто самі себе обманюємо, що тримаємо палець на курку і закінчимо це, як лиш захочемо, а фактично тримаємось за життя зубами й робимо все, щоб відповідати нашому оточенню. Що ви відчуваєте проживаючи день?