Епілог.

---

Квітень. Місяць, коли повітря ще свіже, але вже не студене. Коли сонце не гріє по-літньому, але вже змушує розстібати куртки. Дерева ще голі, але земля — жива.

Весілля Аліси та Кості відбулося без пафосу. Камерне, чесне, дуже "їхнє".

Аліса — в молочній сукні без зайвих прикрас, з легко зібраним волоссям і ледь помітною помадою. Костя — стриманий, класичний, але з посмішкою, якої раніше мало хто бачив.

Гості — найближчі. Рідні, друзі, кілька знайомих. Юля — у глибокій темно-вишневій сукні, лаконічній, але яка дуже їй личила. Максим — поруч, звичний і, водночас, завжди трохи новий.

Свято було тепле. Без дикого танцю до ранку, але з живою музикою, сміхом і справжніми тостами.

А під кінець — суєта. Ліна раптом зморщилась, поклала руку на живіт і, не змінюючи тону, сказала:

— Ну от. Ідеальний фінал — народити на чужому весіллі.

— Давай вже після десерту, — серйозно сказав Костя, але першим покликав таксі.

Свято закінчували в приймальні лікарні. У весільному вбранні, із квітами, пакунками, якимись кульками, хтось притримував двері. За кілька годин Ліна народила сина — Івана Анатолійовича. Гучного, з темними очима, який одразу влаштував концерт на повний голос.

Аліса з Костею продали свої квартири і купили будинок за містом — просторий, із великим двором, де тепер жили їхні улюбленці: чотири пси з притулку “Блошки”, з різними характерами й сумною історією.

Юля та Максим після святкування Нового року просто… не роз’їхались. Спочатку зручність, потім звичка, а потім — затишшя після чергової сварки на кухні о першій ночі, коли він зробив чай, а вона мовчки прийняла.

Сварки не зникли, але з’явився інший рівень — коли кожна суперечка чогось навчала. Їх обох.

З батьками Юлі було рівно. Вони більше не намагалися її "повернути", вона — не тікала. Просто зв'язок. Без особливої теплоти, але й без болю.

З Романом — стабільно. Тепер брат — це не просто родич, а той, хто приїжджає без попередження і знає, який чай є в її кухонній шухляді.

Малювання лишилось хобі. Але іноді її роботи купували. Навіть з-за кордону приходили запити. Вона більше не питала себе: "А кому це треба?" — просто малювала. І цього було досить.

---

— Максим, ти не бачив мою зарядку? — блукаючи квартирою, спитала Юля.

— Ту, що ти тримаєш у руці? — іронічно підняв брову Максим.

— Ой, — спантеличено озирнулась дівчина.

— А от не треба було сидіти за мольбертом до четвертої ранку, — покачав головою він.

— Я тобі так само скажу, коли ти заснеш серед своїх паперів. Задавака! — показала йому язика.

— Я? — різко піднявся Максим.

— А хто ще?! — вже тікаючи, озвалася Юля.

— Зараз як наздожену, тоді й дізнаєшся! — вигукнув чоловік, побігши за нею.

По квартирі пронісся заливистий сміх.

Історія не закінчилась. Просто змінила форму. Сторінку. Напрям.

> "Люди ми тільки тоді,

як дуже сильно любимо…"

…а ще — коли навчилися любити та цінувати себе.

-----------------------------------------------------------------------------

Ну що ж, мої любі читачі, сподіваюся, що вам сподобалася історія Юлі та Максима: дещо наївна, сповнена солодкої вати, але щира до самого серця. Мушу зізнатися — вони були дуже самостійними героями, адже вже на ходу змінювали сюжет і керували мною, як хотіли.

Це ще одна завершена історія... хоча, ні. Думаю, для них це лише початок. Як і для мене — як авторки.

Бажаю кожному з вас тепла, любові та натхнення.
Ваша Анна Di.