Глава 14. Виставка з близькими.

---

Юля

— Запасні полотна — взяла... — метушилася зранку перед виставкою Юля. — Я щось забула... Аааа!

— Оп, впіймав! — перехопив її Максим на десятому колі по кімнаті. — Чого ти так хвилюєшся? Ти ж у мене золото, все заздалегідь підготувала. — Обійняв її за талію, і вона мимоволі розслабилася в його руках. — В мене багажник забитий під зав’язку. Думаю, якщо там добре пошукати, можна знайти фрагмент єгипетської піраміди... Ай! Не бийся! — скривився, коли Юля дала ліктем у ребра.

— А ти не дражнися! Знаєш, як це для мене важливо. — Вона відкинула голову назад, впираючись у його груди.

— От тому і намагаюся тебе зараз трохи розвантажити.

— Дякую... — вони так і завмерли посеред кімнати.

— Точно! — раптом вигукнула Юля. — Суперклей! — і знову метнулась шукати.

— Ааа... — зітхнув Максим, закинувши голову. — А він тобі навіщо?

— Треба! — рішуче кинула вона.

— Ну, треба — то треба... — здався він і вирішив більше не заважати своїй дівчині.

І от, до початку заходу залишалися лічені години. Юля вирішила не зраджувати собі — знову обрала зелений образ. Цього разу — темно-зелена сукня в підлогу на тонких лямках із витонченим трикутним вирізом. Вона м’яко окреслювала талію й легко спадала вниз, обіймаючи ноги. Висока зачіска та елегантний макіяж довершували весь образ.

— Через кілька... хвилин будемо виходити... — завмер на порозі Максим. Його очі не могли відірватися — він просто стояв і дивився, не в змозі навіть кліпнути.

— Ну як? — кокетливо покрутилася Юля.

Максим важко проковтнув і відкашлявся:

— Неймовірна... — прохрипів і повільно підійшов ближче. — Тільки... тут ще чогось бракує. — Він дістав із кишені свого класичного чорного костюма продовгувату коробочку.

— Мати Василева! — очі Юлі засяяли, коли він відкрив її.

Усередині — тонкий ланцюжок із білого золота, а на ньому — кулон у формі серця з сапфіром у центрі. Можливо, для когось це й здалося б банальністю, але для Юлі — це було щось особливе. Надто особливе.

— Дякую, дякую, дякую! — вона обсипала поцілунками його обличчя.

— Все, ходімо! — весело, але гордо сказала, взявши його під лікоть із видом справжньої леді.

----

— Юліє Семенівно! Доброго вечора! — радісно привітав її один з організаторів. Коли вона прибула до Галереї.

— Юрію В'ячеславовичу! І вам доброго! — посміхнулась Юля.

— А де ж наш поціновувач валеріани? — хитро запитав чоловік.

— Ой, тільки не згадуйте! — насупився Дмитро, який саме входив до зали. — Як пригадаю — одразу голова болить. Доброго вечора.

— Ну що ж, радий вас бачити. Побачимось ще пізніше, — легко вклонився організатор і відійшов.

— А де твій Максим загубився? — запитав Дмитро, озираючись.

— Я тут, — озвався чоловік позаду й потиснув руку хлопцю. — Привіт.

Перекинулись кількома словами, і Дмитро вирушив у бік свого блоку:

— Якщо що — я в третьому секторі.

---

— Я так хвилююся… — Юля нервово перебирала пальцями і переступала з ноги на ногу, спостерігаючи, як до зали поволі заходили перші відвідувачі.

— Не треба мені цього, — м’яко, але рішуче взяв її за руку Максим.

— Легко сказати, а от виконати… — видала вона нервову посмішку.

— Юля, це просто щось нереальне! — пролунав знайомий голос. Ліна поспішала до них у вільній кремовій сукні, яка ніжно огортала вже помітний животик. Поверх — коричневий піджак, а на ногах зручні чоботи в тон.

— Привіт! — обійнялися. — Давно не бачились. Ти чудово виглядаєш!

— Якби ж то… — відмахнулась Ліна й усміхнулася, погладивши живіт. — На мені вже майже нічого не сходиться.

— Та не наговорюй на себе. Максим, підтверди! — підморгнула Юля й підштовхнула хлопця ліктем.

— На всі сто згоден із Юлею, — одразу ж підтримав Максим.

— Ой, годі вам! — розсміялася Ліна. — Я одного не розумію — чому ти приховувала від світу таку красу? — вона озирнулася на полотна, що вкривали стіни. Юля лише зашарілася.

— А де Аліса з Костею? — запитала вона, щоб змінити тему.

— Костя ще паркується — сьогодні просто аншлаг. А Аліса, як папуга-нерозлучник, не відходить від нього ні на крок, — жартівливо зітхнула Ліна.

— Ні, ти тільки подивися! Відійшла на хвилину, а вона вже порівнює мене з куркою, — з усмішкою й удаваним обуренням відповіла Аліса, з’являючись у супроводі трохи знервованого, але елегантного Кості. Вона була в розкішній сукні кольору червоного вина на одне плече.

— По-перше, я порівняла тебе з папугою, а не куркою. А по-друге — це був комплімент! — підморгнула Ліна.

— Привіт, — тихо додав Костя, потиснувши руку Максиму.

— Юля, тепер ти просто зобов’язана створити щось для нас із Костею додому, — примружилася Аліса, вдоволено окинувши залу поглядом.

— Обов’язково, — засміялася Юля.

---

Після того як відвідувачі трохи роздивилися роботи, поспілкувалися й трохи стихли, організатори почали офіційну частину — знайомство гостей із творцями. Виставкова зала була поділена на п’ять секторів, кожен з яких представляв певного художника або групу митців. Юлин сектор мав номер чотири.

Кожному сектору був прикріплений відповідальний, який допомагав митцям, представляв їх публіці та слідкував за порядком. Юлі дісталася справжня удача — Юрій В’ячеславович.  Коли дійшли до четвертого сектору, на невелику імпровізовану сцену піднявся Юрій В’ячеславович. Його голос одразу наповнив залу впевненістю й теплотою:

— А тепер я маю честь представити людину, яка, без перебільшення, вразила мене своїм внутрішнім світлом і працьовитістю. Юлія Шпак — художниця, яка до сьогоднішнього вечора залишалася для багатьох невидимою. Але її роботи, сповнені чуттєвості, сили та тиші — вже давно говорять самі за себе. Тепер вона вийшла з тіні. І ми маємо можливість побачити не тільки її полотна, а й саму Юлю — справжню, сильну, творчу.