Глава 13. Далі вибір за ними.

---

Юля

Наступні кілька тижнів промайнули непомітно. Юля і Максим проводили разом майже весь вільний час: прогулянки, невеликі подорожі, спільні вечері — часом удвох, а іноді в компанії Аліси з Костею. Сварилися, мирилися, сміялися й мовчки просто були поруч.

Юля знову відчула себе натхненною. Її руки самі тягнулися до пензлів, а образи з’являлися ще до того, як вона встигала їх осмислити.

Максим не тиснув, не нав’язував — просто був поруч. І саме це надихало найбільше.

Дівчина все-таки вирішила взяти участь у виставці — тим паче, що сам Максим наполягав:

– Не варто ховати такий талант.

До того ж, Юля вперше по-справжньому захотіла вийти з тіні й показати свої роботи під власним іменем.

До заходу залишалося кілька днів. Вона взяла коротку відпустку, щоб зосередитись на організації. Цього разу Юля майже сама координувала: що, де, коли, як. Але допомоги від старого знайомого теж не цуралася. Юрій В'ячеславович радо підтримав її, і зустріч із ним була теплою для обох.

Вона запросила Алісу з Костею, Ліну… залишалося лише наважитися зателефонувати родині — і це, як не дивно, виявилося найважчим.

– Просто натиснути іконку виклику – і все, – прошепотіла вона, зібравшись із духом.

– Алло, – пролунав сухий голос матері. – Що, вже гроші треба? Знай, поки не повернешся додому, нічого не отримаєш.

– Мам... – ледве стримуючи сльози, прошепотіла Юля. – Чому ви так не вірите в мене?

– А яка ще причина, щоб ти телефонувала? Не кажи, що знайшла собі когось – ми не приймемо аби кого!

...О Боже, тільки не кажи, що залетіла і тебе кинули! Я так і знала.

– Мам… – ридала вже Юля. За останні місяці вона звикла до підтримки й довіри — і цей холодний монолог раптово зламав щось усередині. – Може, досить вже?! Що зі мною не так, щоб ви так ставилися до мене?!

– Тільки без істерик, подзвониш, як заспокоїшся. А краще – вертайся.

Лінія обірвалася.

Так було завжди. Щойно маленька Юля проявляла емоції чи поводилася "не за шаблоном" — на неї чекала тиша. Ігнор.

Її брат Роман виріс таким самим — спокійним, мовчазним, відстороненим.

– Сонце, – почулося з коридору. – Вишневого морозива не було, взяв полуничне. Юль?.. – стривожився Максим.

Побачивши її згорнутою на дивані, він одразу підбіг.

– З мамою… говорила… – прошепотіла вона крізь сльози.

– Не плач, не край мені серце, – прошепотів Максим, обіймаючи й колихаючи її, ніби дитину. Потім нахилився й ніжно поцілував у чоло.

– Я... не розумію... – схлипуючи почала Юля. – Я навіть нічого… не встигла сказати. – Вона ще дужче притиснулася до чоловіка.

– Тсс, усе буде добре. Ми всі різні… просто вони ще не зрозуміли, що «добре» – не завжди те, що їм здається. Пройде час, і все налагодиться, – лагідно провів рукою по її спині. – Ти морозиво будеш? Чи я сам усе з’їм?

– Пфф… – фиркнула Юля. – Неси, буду тебе рятувати, щоб не об’ївся. – Вона все ще всхлипувала, але вже з усмішкою.

– Ось така ти мені подобаєшся більше, – чмокнув її у ніс і рушив у коридор.

– Яка така? Зарюмсана й набрякла? – вже веселіше кинула вона й пішла вмиватися.

– Кохана, – прозвучало їй у спину.

Юля завмерла. Її очі широко відкрилися, вона повільно обернулася:

– Щ-що?

– Я тебе кохаю, – повторив Максим. Просто, щиро, дивлячись прямо в очі.

Вона ще мить постояла мовчки, а потім кинулася до нього в обійми.

– Я тебе теж, – прошепотіла після поцілунку.

– Що «теж»? – лукаво перепитав він.

Юля нахилилася до його обличчя, торкнулася губами і прошепотіла:

– Кохаю.

А потім раптово відсторонилася, вихопила з його рук морозиво й побігла.

– Ей! – обурився Максим і кинувся навздогін.

---

Максим

«Я їх не розумію, от чесно...» — думав він, тримаючи телефон з набраним номером. Зітхнув і натиснув виклик.

Кілька гудків. Потім — незнайомий, холодний голос.

— Так, слухаю.

— Добрий вечір. Це Максим. Я... Я близький друг Юлі.

— А-а, от воно як. Ну слухаємо, — голос матері, сухий і обережний.

— Постав на гучномовець. — долучився глухуватий, але впевнений голос чоловіка. — То що ви хотіли?

Максим зробив паузу.

— Я не заради суперечки дзвоню. Просто хочу сказати кілька речей. Про Юлю.

— Якщо ви щось хочете від нас — марно, — різко втрутився батько.

— Я нічого не хочу для себе, — спокійно відповів Максим. — Це про неї. Про вашу доньку.

Кілька секунд мовчання. Він продовжив:

— Я знаю, що ви не схвалюєте її вибір. Але за останні місяці я бачив Юлю такою, якою, здається, ви ніколи не бачили. Вона сильна. Вона не боїться працювати, не боїться помилятись і не здається.

— Вона... м’яка. Вона завжди була слабкою, — кинув батько.

— Вона чутлива, так. Але це не слабкість. Їй просто важливо знати, що хтось за неї — не проти. У неї є талант. Вона творча, і вона хоче ділитися цим зі світом.

— Картини? Ну, художниця... — глузливо пробурмотіла мати.

— Так, картини. І хороші. Їх уже помітили. Виставка відбудеться цієї п’ятниці. Вона сама організувала майже все. Це велика справа для неї.

Він зробив паузу.

— Я не змушую вас приходити. Просто запрошую. Вона, можливо, не скаже цього вголос... Але вона чекатиме.

Знову тиша. На цей раз довша. Потім — зітхання.

— І де це буде? — обережно поцікавився батько.

— У Центральній Галереї . О шостій.

— Ми подумаємо, — коротко. Без обіцянок, але вже не так холодно.

— Добре. Дякую, що вислухали. Гарного вечора.

— І вам.

Зв’язок обірвався. Максим ще хвильку дивився на екран, а потім відклав телефон.

«Все, що міг — зробив. Далі їх вибір.»