Глава 12. От вам і романтика!

---

Юля

Зранку дівчина, здавалося, просто літала. Кольори навколо стали яскравішими, навіть сонце крізь фіранки світило якось лагідніше, ніби помітило зміни в її серці.

Розблокувавши телефон, Юля побачила нове повідомлення:

> Привіт, як ти? Як щока?

> Привіт, все чудово. А твої бойові рани як?

> Завдяки тобі майже загоїлися.

> То ти якийсь вовкулака, що на тобі все загоюється як на собаці)).

> Все можливо, тримайся подалі від мене у повню.

> Ха-ха-ха

> Гарного дня. Якщо щось потрібно — пиши. Я приїду сьогодні.

> Чекаю (смайлик з поцілунком)

— Віііііі! — радісно застрибала Юля, пригортаючи телефон до грудей. Потім підхопилася і пішла готувати сніданок — наспівуючи щось без слів і крутячися між поличками.

Сівши за стіл з кавою та тостами, вона вирішила швидко переглянути стрічку соцмереж, але її відволік дзвінок.

— Алло, — пролунав стривожений голос Аліси.

— Привіт, Аліса.

— З тобою все гаразд? Я тільки зараз дізналася, що сталося вчора.

— Уже все добре. Трохи отримала по обличчю і з’їла пару нервових клітин.

— Якийсь у тебе надто радісний голос, як для тієї, хто отримав стусана, — з підозрою промовила подруга.

— А чого мені засмучуватися, якщо все закінчилося гарно? Якби не Максим, то, може, все було б не так, але...

— А він тут до чого? Мені гендиректор лише в двох словах щось сказав, без деталей.

Юлі довелося переказати все з самого початку.

— От козел, а не Пісюра! — нарешті не стрималася зазвичай спокійна Аліса. — Щоб йому там гикалося в тому військовому училищі!

— Де? — здивувалася Юля.

— То ти не знаєш? Після того, як його батькові доповіли, він відправив сина в закриту академію на чотири роки.

— Та ти що! — підняла брови Юля.

— Ага. Так, а що у вас із Максимом? — перевела тему Аліса.

— Нуууу, — протягнула дівчина, — наче все прекрасно. Поки не знаю, в якому ми статусі, але прогрес неабиякий, — щоки її миттєво стали червоними.

— Нарешті! — вигукнула подруга. — Я так рада за вас. Сподіваюся, що у вас все вийде.

— І я сподіваюся.

— Ну, гаразд, чекаю тебе через два дні. Все-таки тобі вдалося втекти від звітів, — пожартувала Аліса.

— Все було заздалегідь розплановано, — засміялася Юля. — Окей, бувай.

— Бувай.

Поклавши слухавку, Юля озирнулася навколо, підкрутила хвостик і енергійно пішла прибирати. Потім заскочила в магазин — у голові вже крутився план вечері: щось домашнє, затишне й смачне, як сам вечір, на який вона чекала з нетерпінням.

---

День промайнув непомітно. Юля встигла все: і прибрати, і накупити продуктів, і навіть приготувати вечерю — ароматна паста з вершковим соусом та печериці, запечені з сиром. На кухні пахло затишком.

Коли прозвучав дверний дзвінок, вона встигла ще раз глянути у дзеркало — без фанатизму, але щоки трохи припудрила. Відкривши двері, зустріла його усмішкою.

Максим з'явився з букетом польових квітів і легким «Привіт».

— Заходь, вовкулако, — засміялася Юля.

— Я безпечний сьогодні, місяця нема, — підморгнув він і обережно поцілував її у скроню.

Вечеряли неспішно, говорили про дрібниці. Юля розповідала про рецепти, а Максим сміявся з її "кухонного перфекціонізму", але з'їв усе до останньої крихти.

Після вечері вони влаштувалися на дивані, загорнувшись в плед, пили чай. Юля схилилася до нього, притулившись щокою до його плеча. Максим обіймав її за плечі.

— Як це так, — несподівано сказав він, — що я ще свою дівчину нікуди не відвів?

— То я тобі дівчина? — трохи здивовано підняла голову Юля.

Він повернувся до неї обличчям, став трохи серйознішим:

— Що за питання? Звичайно.

Максим нахилився і ніжно поцілував її. Цього разу — спокійно, впевнено, без поспіху, з відчуттям, ніби вже не треба нічого доводити.

Юля усміхнулася, поклавши руку йому на груди.

— Тоді куди ведеш свою дівчину?

— Я вже маю кілька ідей. Але спочатку — ще трохи побудь поруч.

Вона не відповіла, тільки міцніше притулилася до нього, відчуваючи, як його подих вловлює її волосся, як легко і рівно б’ється його серце.

У квартирі було тихо, тільки годинник на кухні цокав у такт якомусь новому ритму — ритму, який був тепер їхнім.

---

Якось так вийшло, що вони заснули просто в обіймах. А вранці ледве підвелися — усе затерпло, а спина ніби й не відпочивала.

— От вам і романтика... — прокрихтіла Юля, потираючи лівий бік.

— Не те слово, — потягнувся Максим і залишив легкий поцілунок на її губах.

— Ти сильно поспішаєш?

— Ну, півгодини маю, — глянув на годинник чоловік. — А що?

— Тоді я зараз швидко щось приготую. Якщо що — запасна щітка у верхній шухлядці, — усміхнулася вона і побігла до кухні.

Вона саме розбила три яйця на сковорідку, коли з’явився Максим. Підійшов ззаду, обійняв її і нахилився ближче, щоб підглянути, що там смачного шкварчить.

— Ти вчасно, — сказала вона, повертаючись до нього в обіймах.

— Прямо-таки вчасно? — підняв брову Максим.

— Угу, — кивнула, наче збиралась поцілувати його ще раз, але натомість вручила дерев’яну лопатку й вирвалася на волю. — Прослідкуй, щоб не згоріло, а я поки в ванну.

Висолопила язика.

— Лисиця, — посміхнувся він.

— Бо скажена? — озвалася з порогу.

На це Максим тільки розсміявся.

— Сковорідкаааа! — нагадала вона через кілька секунд.

Максим поїхав після сніданку, залишивши по собі аромат кави, тепло обіймів і легкий дотик на щоках. Юля ще трохи постояла біля дверей, усміхаючись сама до себе, і нарешті повернулася в квартиру.

Її відгул тривав — і вона вирішила не витрачати жодної хвилини дарма. Прибирання, покупки, спокійні вечори з чаєм і книжкою. Ну і, звісно ж, побачення. Кінотеатр із нудним фільмом, де було приємно просто триматися за руки. Піцерія, де вона засміялася так голосно, що на них озирнулися всі сусіди по столику. Прогулянка набережною, де вони замерзли, а потім відігрівалися гарячої ю кавою в машині.