Глава 11. Ой, що буде!!!

---

Юля

Як Юля і думала, робочий день завершився на дві години пізніше, ніж зазвичай. Вона була готова залишитися на ніч просто в офісі, але, зібравши останні сили, нарешті вийшла на вулицю. Її пересмикнуло від різкого холоду — свіже повітря пахло снігом. Зима ще офіційно не настала, але її подих відчувався все чіткіше.

— Не люблю холод, — тихо пробурмотіла вона і, натягнувши шарф вище, попрямувала до зупинки. Йти пішки не хотілося зовсім — сил уже не залишилось.

— Стій! — раптово пролунав різкий вигук, а чиясь рука міцно вчепилася в її передпліччя — хватка була настільки сильна, що вона відчула її навіть через щільне пальто.

— Ей! — злякано вигукнула Юля, різко обертаючись. — Нік?! Ти що, з глузду з’їхав? Відпусти мене!

— Це ти винна! Все через тебе! — у голосі чоловіка бриніло щось нестабільне. В очах — злість, і лють, що стискала пальці ще сильніше.

— Що?! З дуба рухнув?! Переливаєш усе з пустого в порожнє. Відпусти! Псих! — вона почала панікувати. Вулиця була порожньою, Аліса й Дмитро вже давно пішли.

— Курва! Будеш відробляти! — просичав Микита і смикнув її за собою.

І отут Юля злякалась по-справжньому. Вона відбивалась як могла, наосліп, без техніки, більше з відчаю, ніж із сили. За це й отримала ляпаса — різкий, болючий, обпалюючий. Від удару ноги підкосились, і вона просто сіла на землю. В наступний момент все змішалося. Поруч закрутилися два чоловічі тіла, пролунали глухі удари, чути було важке дихання й шурхіт одягу.

Вона сиділа, приголомшена, на холодному асфальті, намагаючись зібрати думки до купи. Тільки через кілька хвилин змогла розібрати, що відбувається.

— Боже! Максим! Зупиніться! Негайно! — закричала вона, не наважуючись підбігти, щоб не дістати випадково. — Максим, будь ласка! — її голос зривався. В очах стояли сльози.

З офісу вибігли четверо охоронців. Вони розтягнули чоловіків у різні боки. Юля одразу підбігла до Максима.

— Відпустіть його! — крикнула до охоронців.

— Він нападник. Зараз викличемо поліцію, — сухо мовив один, не відпускаючи Максима.

— Що?! — Юля перевела погляд на Микиту, який, кульгаючи, кудись відходив, прикриваючи обличчя. — А те, що він щойно напав на мене, тягнув і вдарив — це нічого?!

— По камерах усе видно...

— По камерах видно, як на дівчину напали, а ви стояли, дивилися і нічого не зробили?! — втрутився Максим. Його голос був спокійний, але кожне слово било точно. Йому розбили брову — кров текла по щоці.

— Еее... — промимрив другий охоронець.

— Я викликаю поліцію. Сама. Так буде надійніше, — сказала Юля, витягуючи телефон.

— Що тут відбувається? — з офісу з’явився генеральний директор, Сергій Миколайович.

— Сергію Миколайовичу, — Юля трохи знітилась. — Доброго вечора. Перепрошую за ситуацію.

— Що сталося? — обличчя його було похмурим.

— Микита Пісюра не давав мені піти. Потім почав тягти силою. Я чинила опір, і він мене вдарив. — Юля показала на щоку. — Не знаю, звідки взявся Максим, але він втрутився. Потім прибігли охоронці і... чомусь затримали не того. Хоча агресором був не він.

— Так... — директор глянув на охоронців. — Відпустіть його.

Ті одразу послухались. Юля з полегшенням кинулась до Максима.

— Ти як? — стурбовано дивилася йому в очі.

— Все нормально, — ледь усміхнувся він і повернувся до гендиректора. — Штиль Максим Сергійович, — простягнув руку.

— Випадково не той Штиль, власник юридичної фірми?

— Саме той. Думаю, вам не потрібно пояснювати, що буде, якщо записи з камер потраплять куди не слід.

— Добре. Нам не потрібен скандал. Я все владнаю. Без зайвого шуму. Домовились? — Сергій подивився на Юлю.

— Гаразд. Але я не хочу більше бачити цього чоловіка тут, — твердо сказала вона.

— Це вирішимо. І... перепрошую за ситуацію. З охороною теж буде розмова. А, можливо, й не тільки.

— Можна ми підемо? — Юля тяжко зітхнула. — Це був справді важкий день.

— Так, звичайно. Візьміть два дні відгулу. Я повідомлю Алісу Анатоліївну.

Вони вже збиралися йти, коли директор додав:

— І ще... Дякую, що займаєтесь із моїм сином. Бачу реальний прогрес.

Юля зупинилась і обернулась:

— Можна я скажу дещо?

— Слухаю.

— Не тисніть на нього. Він дуже талановитий. Просто перегляньте сайт нашої Галереї.

— Гаразд. Дякую, — кивнув Сергій Миколайович.

Юля та Максим мовчки дійшли до його машини. Лише коли дверцята зачинились, і двигун не був ще заведений, дівчина нарешті відчула себе в безпеці. Вона прикрила очі на кілька секунд, дозволяючи собі короткий видих.

— Як ти тут опинився? — її голос був тихим і хриплим.

— Тебе чекав, — лаконічно відповів він.

— Але ж я попереджала, що можу затриматися...

— Знаю. Тому й чекав.

— Що? — Юля повернула до нього голову, з подивом дивлячись у його профіль. — Ти чекав дві години?

— Так, — не відводячи погляду від дороги, спокійно підтвердив Максим.

— Навіщо?.. — вона порпалась у сумочці, намагаючись знайти щось.

— Хотів тебе побачити, — знизав плечима. Юля завмерла на мить, потім витягла пачку вологих серветок.

— Повернись, будь ласка, — попросила тихо.

Максим без заперечень обернувся, злегка нахиливши голову, щоби їй було зручно. Вона обережно почала витирати кров, уникаючи самої рани.

— Треба буде обробити... — промовила, намагаючись не тиснути.

Коли її рука віддалялась, Максим несподівано зупинив її й приклав долоню дівчини до своєї щоки. Юля відчула, як у грудях щось стислося, а серце застрибало в новому ритмі. Вона заплющила очі на мить, а коли відкрила — подивилася йому просто у вічі.

— Максим... — прошепотіла ледь чутно.

Він подолав цю коротку, але вагому відстань, і поцілував її. Юля відповіла на поцілунок, ніжно, трохи невпевнено. Але щойно його рука випадково зачепила її побиту щоку, вона злегка зойкнула: