Глава 10. То справедливість чи ні?

---

Юля

Ранок для дівчини розпочався як завжди: ванна, сніданок та збори. Так само пройшов і шлях на роботу, і перша година на місці. Юля перебирала папери та перевіряла розпорядок Аліси, допоки в приймальню не забіг — навіть залетів — Дмитро:

— Ти зараз серйозно?! — обурено почав він.

— І тобі доброго ранку, — скептично поглянула на хлопця асистентка.

— Що за крики? — визирнула з кабінету Аліса.

— Доброго ранку, Алісо Анатоліївно! — протарахтів юнак.

— Ей, я що, для тебе пусте місце? — склала руки перед собою Юля.

— Як ти могла... — зам’явся на секунду Дмитро, — з цим Пісюрою!

— Могла що?! — підібралася дівчина, а в руках самі собою скрутилися папери.

— Переспати! Він поспорив на тебе і тепер розповідає, що все вдалося... — зробив три кроки назад до дверей парубок, побачивши, як асистентка повільно встає, а її обличчя просто чорніє від люті.

— Юля, спокійно, — намагалася втримати подругу Аліса.

— Я спокійна, як удав, — відповіла вона. — Як удав, який не їв місяцями й бачить перед собою смачного кролика...

Дівчина різко рушила в коридор, Дмитро — за нею.

— Ой-йой... — зітхнула босиня й попрямувала за підлеглою, після того як зачинила приймальню.

Несучись коридорами офісу, Юля ловила на собі різні погляди — здивовані, зневажливі, співчуваючі, байдужі. Відчуття, ніби весь світ стежить за її кожним кроком, тільки підливало масла у вогонь. У грудях кипіло. Долетівши до відділу айтішників, вона схопила за руку першого, хто трапився:

— Де він?! — прошипіла.

— Х-хто? — перелякано захитався високий, худорлявий чоловік і спробував обережно відтягнути руку Юлі від свого светра.

— Пісюра…

— Т-там, — вказав на сусідній кабінет.

Юля різко рушила вперед. Він так і втиснувся у стіну.

Не стукаючи, вона відчинила двері:

— ПІСЮРА! — пролунало, мов постріл. В долоні — скручені папери, які дзвінко ляскали по іншій руці.

У кімнаті було двоє: Нік та старший чоловік, років шістдесяти, схожий на нього. Вони сиділи за столом і на мить просто завмерли, ошелешені.

— Перепрошую, ми знайомі? — першим оговтався старший.

— Ні, вибачте. Я прийшла... по його душу, — Юля тицьнула паперами в бік Микити.

— І що ж він зробив, юна леді, що ви так... — чоловік замовк, помітивши вираз її обличчя, і мимоволі поправив сірий піджак.

— Мене звати Юлія. І я б не хотіла вмішувати вас у цю ситуацію...

— Але я — його батько.

— Ах, батько, — її голос став ще холоднішим. — Ви взагалі виховували його?

— Як міг, — розвів руками.

— Видно, — тихо, з гіркотою відповіла вона. — Але я допоможу.

Її погляд повернувся до Микити — точний, мов лазер. Він зблід.

— Пару слів — і кілька стусанів — можливо, допоможуть. Щоб знав, що не можна ставити ставки на людей. І брехати.

На її плече лягла чиясь рука. Юля здригнулася й різко обернулася — це була Аліса.

— Без насилля. Ми зможемо домовитися, — її тон був м’який, але рішучий. — Правда ж?

— А тепер, будь ласка, поясніть, що відбувається, — втрутився батько, вже більш зібрано.

— Я зараз усе розповім, — сказала Аліса, бо Юля вже не могла говорити — вона стискала папери до хрускоту.

Після короткої, чіткої розповіді настала тиша. Лише звук годинника на стіні.

— Самодостатній, кажеш… — повільно промовив чоловік, тепер відомий як Юрій В’ячеславович. — То чому ж, такий "самодостатній", постійно просиш у мене грошей? По ресторанах — майстер. А от зробити щось по-людськи — «тато, виручи»?

— Тату, все не так...

— Цить. — Кулак важко опустився на стіл. — З сьогоднішнього дня всі твої картки — під заморожування. Побачимо, як це — бути самостійним.

Він глянув на Юлю:

— Пані Юлія, щиро вибачаюсь за поведінку мого сина. Я подбаю, щоб це не повторилось. Чи могли б ви залишити нас із ним наодинці?

— Так, звісно, — коротко відповіла Аліса й легенько взяла Юлю за руку, щоб вивести її з кімнати.

За дверима стояло з десяток «випадково» проходячих колег. Усі намагались зробити вигляд, що нічого не чули.

Аліса зупинилася:

— Мабуть, час подумати про зменшення часу для звітів…— усі різко зникли.

Юля лише зітхнула, погляд її був ще десь у тій кімнаті. Нарешті вона ледь усміхнулася:

— Знаєш... Шкода, що ніхто не сфотографував його обличчя, коли він почув про заморожені рахунки.

Але тепер у її голосі вже не було злості. Тільки полегшення. І крапля гідності, яку вона повернула собі сама.

— Як ти? — співчутливо глянула Аліса, коли вони втрьох повернулися до приймальні.

— Неприємно, — зітхнула Юля. — Але справедливість — понад усе. — Усміхнулася краєчком губ.

— Ну тоді, може, я піду? — обережно мовив Дмитро.

— Справедливість — для мене. Ти ще не відбувся. — Юля злегка смикнула його за чубчик. — Сідай.

— І я піду працювати, — злегка всміхнулася Аліса.

— Угу, — відповіла асистентка й одразу занурилася в папери.

Обід нагадав про себе аж через дві з половиною години. На кафе часу не було, тому вирішили замовити їжу в офіс. Через двадцять хвилин кур’єр приніс пакети, і компанія сіла за журнальний столик подалі від робочого безладу.

— Які плани на вихідні? — поцікавився Дмитро.

— Відпочити. Тиждень тільки почався, а я вже втомлена, — відповіла Юля, беручи шматочок курки в кисло-солодкому соусі.

— А ми з Костею поїдемо до мами й Ліни, — сказала Аліса й відпила з лимонаду.

— А ти? — звернулася Юля до Дмитра.

— Маю доробити кілька кадрів для виставки. До речі, ти цього разу береш участь?

Юля завмерла. Повільно повернула голову до Аліси.

— Яка виставка? — Аліса підозріло звела брови.

— Художня. Юля прекрасно малює, — з ентузіазмом додав Дмитро, не помічаючи напруження між жінками.

— Картини? І чому я їх досі не бачила? — схрестила руки Аліса.