Глава 9. Теплий вечір.

---

Юля

Вчорашні події не минули без наслідків. Цілу ніч Юлі снилося, як вона тікає від шакалів.

— Щоб він біг та не добіг! — бурчала вона, прямуючи до ванної кімнати.

«Як добре, що сьогодні субота і не треба нікуди йти», — подумала Юля, поглядаючи у дзеркало на синці під очима.

Вона наклеїла маску для обличчя і попрямувала на кухню. На сніданок — вівсянка з ягодами на молоці та зелений чай.

Під час сніданку пролунав дзвінок — це була Аліса.

— Привіт! Як справи? — життєрадісно поцікавилась подруга.

— Привіт. Жива, — буркнула Юля.

— Щось сталося? — занепокоєно уточнила Аліса.

— Та нічого такого, — відмахнулась дівчина. — Ти краще розповідай, чим завершилася ваша розмова з Костею?

— Я переїжджаю до нього! — радісно вигукнула Аліса. — Ми вирішили спробувати пожити разом. Свою квартиру здам в оренду. Юлька, я така щаслива!

— Я дуже рада за вас! — щиро відповіла Юля.

— Дякую! А ти так і не розповіла, як минула твоя зустріч вчора?

— Ой, краще не питай… — зітхнула Юля і переказала історію про невдале побачення.

— Пісюра… — замислилась Аліса. — Знаю його батька. Нормальний чоловік: вихований, чесний…

— В сім’ї не без вихухлів! — констатувала Юля.

— Треба буде перевірити цього самовпевненого, — пробурмотіла подруга.

— Якась я невезуча… — засмутилась Юля. — Або не подобаюсь тим, хто мені подобається, або трапляються одні вихухлі… — тяжко зітхнула і почала прибирати зі столу.

— Все буде, просто не зациклюйся на цьому, — заспокоювала Аліса.

— До речі, коли збираєшся переїжджати? Допомога потрібна? — змінила тему Юля.

— Ми вирішили не тягнути — я вже зараз збираю речі. Завтра приїдуть вантажники.

— Ого, які ви швидкі! — здивувалась Юля. — Тоді не відволікаю. Гарного дня!

— І тобі також, не сумуй! Бувай, — сказала Аліса й поклала слухавку.

Юля змила маску, і весь день провела на дивані з серіалом та книжкою. Увечері прийшло повідомлення від Максима:

> Привіт. Завтра заїду за тобою о п’ятій. На рахунок одягу — не парся.

— Ой, точно, — ляснула себе по лобі Юля. — Завтра ж вечеря з батьками Максима…

Вона швидко відписала:

> Добре.

«І що ж мені одягнути?» — стояла, втупившись у шафу. Зрештою, зупинилася на ніжно-рожевому светрі та блакитних джинсах. Ще з дитинства Юля мала пристрасть до яскравих шкарпеток з кумедними принтами. Їх майже ніколи не видно, але сама думка — тішила. Сьогодні вибір стояв між кактусами й акулами. Перемогли акули — краще пасували до джинсів.

Закінчивши з одягом, дівчина швидко приготувала вечерю. Та під час трапези з’явилося ще одне питання: що подарувати батькам Максима? Солодке — ні, його мама цим професійно займається. Алкоголь — теж не варіант. Юля глянула в куток кухні, де стояв мольберт з її останньою роботою — натюрмортом: букет осінніх хризантем у витонченій вазі, поруч — гілочки калини на розкритій книжці.

— Точно! — усміхнулася вона. — Сподіваюся, їм сподобається.

Зі спокійною душею Юля повернулася до свого серіалу.

---

Недільний ранок у Юлі розпочався… аж о другій годині дня. І все це — завдяки серіалу, який затягнув її до шостої ранку.

— Мати Василева… — зиркнула на годинник Юля. — Щоб я ще раз себе слухала: "Ну ще одну серію — і все!", "Тепер точно вимикаю!" — почала кривлятись, наслідуючи саму себе. — Як можна довіряти іншим, якщо на себе вже ніякої надії?

З напівзакритими очима вона шкутильгала на кухню — тіло боліло, бо заснула, сидячи перед ноутбуком, спираючись ліктем на стіл. Увімкнула електрочайник і потягнулась до ванної — час привести себе в людський вигляд.

До приїзду Максима вона встигла не лише перевтілитись із напівзомбі в цілком бадьору дівчину, а й додивилась той горезвісний серіал. І тепер вже точно — без жодного "ще одну серію".

— Привіт, — сказала Юля, сідаючи в машину з пакунком у руках. — Оце дубака, бррр...

— Привіт, — усміхнувся Максим. — А що ти хотіла? Через тиждень уже зима.

— Не люблю холод, — скривилася вона.

— Єдине, чим можу допомогти прямо зараз — це ввімкнути підігрів сидіння, — відповів він, заводячи авто.

— Це було б чудово. Я тільки вийшла з дому — і вже замерзла. — Вона потягнула комір пальта до вух. — Чого ти шкіришся? — з підозрою глянула на нього.

— Бо ти мерзлячка, — дражнився Максим.

— А ти такий гарячий! — випалила Юля, а тоді зрозуміла, що сказала, й миттєво залилася рум’янцем.

— Саме так, я такий, — ледве стримував сміх хлопець.

— Тьфу на тебе! — образливо відвернулася вона, прикушуючи губу, щоб не засміятися разом із ним.

— А що це в тебе? — погляд Максима ковзнув на пакунок.

— Картина. У подарунок твоїм батькам.

— Та не треба було...

— Це вже мені вирішувати — треба чи не треба, — показала йому язика. — З порожніми руками в гості не ходять.

— Так і хочеться вкусити... — пробурмотів Максим.

— Що?

— Та нічого, кажу, що вже під’їжджаємо, — зманеврував він, звертаючи у двір дев’ятиповерхівки.

— Симпатично тут, — оглядаючись і кутаючись у пальто, промовила Юля. Вони піднялися до дверей під’їзду.

— Добрий вечір, Юлічко! — радо вигукнула Меланія Павлівна, відкривши двері. Вона швидко впустила гостей у передпокій, допомогла зняти пальта й обійняла дівчину.

— Доброго вечора. Я теж дуже рада вас бачити, — трохи розгублено відповіла Юля, не очікуючи такої теплої зустрічі.

— Привіт, мам, — виділив останнє слово Максим. — Взагалі-то, я твоя дитина!

— Та я тебе вже сто разів бачила, — відмахнулась мати. — А от Юленьку — лише вдруге. — Обличчя хлопця витягнулося, але вона хитро посміхнулася і розвела руками. — Ну гаразд, гаразд, — зітхнула й міцно обійняла сина.

— Ти б частіше приходив, а то вже забули, як ти виглядаєш, — вийшов у коридор чоловік. Високий, імпозантний, як дві краплі води схожий на сина, тільки з карими очима.