Глава 8. Філе чорноногого морського окуня з шафрановим ризото... Що?!

---

Юля

— Воу-воу! — Аліса театрально прикрила очі долонею, ніби її щось осліпило. — Подруго, ти куди така красуня вирядилась?

— У мене сьогодні зустріч, — з таємничою посмішкою відповіла Юля, ще раз звіряючись із відображенням у ручному дзеркальці. Ніжний макіяж, акуратна укладка — все виглядало бездоганно.

— Побачення? — лукаво поцікавилась Аліса й сіла поруч.

— Не знаю, — знизала плечима Юля.

— Це як?

— Ми просто домовились піти на каву з Ніком.

— «З Ніком»? — здивовано перепитала Аліса.

— Так. Він працює у нас в офісі айтішником.

Аліса трохи нахилилася вперед і уважно на неї подивилася:

— А ти впевнена?

Юля зітхнула й відклала дзеркальце:

— Аліс, я більше не хочу чекати, коли хтось щось зрозуміє або зміниться. Я хочу змін сама. Це не означає, що я одразу буду зустрічатись із першим-ліпшим. Може, після кави я взагалі заблочу його номер. А може, навпаки — знайду щось спільне. Але я більше не хочу жити в очікуванні. Постійно нити та вбиватись за кимось — це не про мене. Я обираю рухатись далі.

— Розклала, так розклала… — Аліса театрально закотила очі, а потім щиро додала: — Пишаюсь тобою.

— Ой, тільки не це, — Юля відмахнулась і кокетливо підняла підборіддя. — А то в мене ще макіяж потече.

Вони усміхнулись одна одній і обійнялися.

— А у вас як з Костею? — запитала Юля, закручуючи на палець пасмо волосся.

Аліса трохи зашарілася.

— Ну-у-у… У нас усе чудово.

— І-і-і?

— І-і-і він запропонував переїхати до нього…

— І що ти?

— А я… думаю, — видихнула Аліса.

— Ти сумніваєшся в ньому чи в собі?

— У мене таке враження, ніби я на прийомі у психолога, — засміялася Аліса. Потім уже серйозно додала: — Я боюся. Я ніколи не жила з чоловіком, не ділила побут. Раптом щось піде не так…

— Боятися — нормально. Я теж боюсь. Але важливо розмовляти й чути одне одного. Просто поговори з ним. Мені здається, він зараз думає, що проблема в ньому.

Юля сама здивувалась тону власних слів, але кожна з них йшла від серця. Вона щиро хотіла, щоб її подруга була щасливою.

— Ти права… — через хвилину мовчання відповіла Аліса. — Я зараз же поїду до нього. Робочий день все одно закінчився. Дякую тобі!

— Це просто слова, — усміхнулась Юля і стисла її руку. — Слова — поштовх, а от твоє рішення — дія.

— Ти точно не працюєш підпільним психологом? — підозріло прищурилася Аліса.

— Ні, — розсміялася Юля. — Просто деякі фентезі-книжки мають такі психологічні підтексти, що хочеш — не забудеш.

Вони ще трохи посміялися, а потім розійшлися: Аліса — до Кості, а Юля залишилась чекати Микиту біля виходу з офісу.

— Вибач, трохи затримався, — підійшов до неї Микита й простягнув невеликий букет.

— Дякую, — Юля прийняла квіти й занурилася носом у пелюстки. — Та я не довго чекала. Куди йдемо?

— Ти голодна?

— Якщо чесно, так. Ладна слона з’їсти, — ніяково пожартувала вона.

— Тоді сідай, відвезу тебе в один ресторанчик, — він кивнув у бік синього авто.

У дорозі Юля намагалася підтримати розмову, але ніяк не могла зачепитися ні за одну тему. Врешті вирішила мовчати. Так і доїхали мовчки.

— Ого… — щелепа Юлі майже відпала. — Не знала, що айтішники у нас у фірмі стільки заробляють…

Здивування було цілком виправданим — вони під’їхали до одного з найвишуканіших ресторанів міста, де зазвичай збиралася місцева еліта.

— Та ні, — відмахнувся Нік, — маю знайомих.

Він галантно пропустив її вперед. Заклад здавався Юлі надто пафосним — позолочені стіни, меблі, кришталеві люстри... гарно, але якось перебір.

— Доброго вечора, чи маєте бронювання? — з посмішкою запитала дівчина на ресепшені.

— Так, подивіться прізвище Пісюра. Столик на двох, — гордовито відповів він.

— Секундочку... — почала перевіряти працівниця.

Юля тим часом вела внутрішню боротьбу:

«Так, тобі не шість. Не смійся. Але, Карл… Пісюра?!»

----------------------

 (P.s.: Авторка не хотіла зачепити чиїсь почуття та образити когось. Тому будь ласка не сприймайте це серйозно.)

----------------------

Їх провели до столика біля вікна й подали меню.

— Обирай, що хочеш, — сказав Микита.

Юля лише злегка усміхнулась і почала гортати меню:

«Так… філе чорноногого морського окуня з шафрановим ризото... карпачо з мармурової яловичини з трюфельною емульсією... Що це взагалі?!»

Вона перегорнула на десерти:

«Сфера з чорного шоколаду з маракуєю та м’ятною пудрою... Окей...»

— Знаєш, — звернулась вона до Ніка, — я тут уперше. Довірюсь твоєму вибору.

— Добре, — він кивнув офіціанту. — Мені — дикий рис з трюфелем, піно-нуар редукцією і маринованим жовтком. А дівчині — галантин із перепілки з інжиром і фісташковим мусом.

— Бажаєте десерт?

— Дві панна-котти з чорним кунжутом та варенням з японської сливи, — додав він.

— Напої?

— Бокал білого напівсолодкого вина, будь ласка, — мовила Юля.

— А мені — "Шато Кос д’Естурнель", — додав Микита.

— Ваше замовлення буде готове за 20 хвилин, — сказав офіціант і пішов.

Повисла незручна тиша. Юля озиралася, поки не помітила знайому картину. Не просто знайому — свою. Один з найдеталізованіших її пейзажів — з місцевого пагорба, з якого видно все місто.

Микита прослідкував за її поглядом і кинув:

— Так, непогана. Але з кольорами ще треба попрацювати. І деталізація кульгає.

— Ти художник? — спокійно запитала вона, хоча всередині вже закипала.

— Ні, але будь-який профі скаже те ж саме.

І саме в цей момент повз проходили дві літні пані:

— Які лінії!

— І техніка! — захоплено додала інша. — Гармонія кольору, акценти… Як шкода, що автор досі не відкрився!

Юлю охопила хвиля гордості.

Офіціант приніс страви. Смак — бездоганний. Кількість — мізерна. Вона залишилась голодною. Розмова трохи пожвавішала, але говорив лише Микита. Він хвалився, що його батько — акціонер компанії, але він сам "все здобуває".