Глава 7. Нові, чи старі знайомства.

---

Юля

Минуло майже три тижні з дня виставки. Все йшло своєю чергою — ну майже. Художній критик таки придбав картину дівчини з вороном, що викликало справжній ажіотаж серед творчої спільноти. Усім стало цікаво: хто цей загадковий художник і чому саме його робота зацікавила професіонала? За кілька днів після цього Юля продала всі свої роботи. Вона чудово розуміла — це не тому, що вона видатна художниця. Просто стало модно мати "картину того самого автора".

У Дмитра справи теж пішли вгору: його запросили працювати фотографом в одній агенції. Проте він не міг покинути навчання та практику, тому фотографією займався лише у вихідні. А загалом — усе залишалося по-старому: робота, дім, друзі й трохи творчості.

— І що на цей раз? — суворо глянула Юля на Дмитра, плескаючи по столу скрученими паперами. — Знову валеріана?

— Юля...

— Для тебе я — Юлія Семенівна! Тож не "Юлькай" мені тут. Чому знову запізнився? — махнула в бік крісел і попрямувала до свого столу.

— Фотосесія була, — розвів руками Дмитро й опустився на стілець.

— Лекції хоча б не прогулюєш?

— Та ні... — Юля лише нахилила голову набік і глянула з іронією.

— Ну, майже... Але ж я потім усе відпрацьовую!

— Дмитрику, любчику... Дивись, щоб твої викладачі тебе так само не "відпрацьовували" під час сесії.

— Та все буде чітко, — махнув рукою хлопець.

За кілька хвилин задзвонив селектор.

— Так? — відповіла Юля.

— Юль, сходи, будь ласка, в бухгалтерію — візьми платіжки за минулий місяць. Треба дещо звірити, — попросила Аліса.

— Добре, зараз принесу.

Юля перервала зв’язок і звернулась до Дмитра:

— А ти, — вказала пальцем у його бік, — не смій відлинювати від завдань. Ферштейн?

— Що? — нахмурився хлопець.

— Питаю, зрозуміло?

— А, так.

— Тоді працюй, — наказала вона й вийшла з кабінету.

На повороті у сусідній коридор щось пішло не так — цього разу не Юля врізалася в когось, а в неї. Вона знову впала.

— Та щоб тебе качка копнула! — пробурмотіла вона, встаючи й потираючи куприк.

— От тепер заслужено, — винувато глянув Микита.

— Схоже, цього офісу нам з тобою мало...

— Мабуть, — усміхнувся він. — Зате тепер ми квити.

— Це точно, — усміхнулася у відповідь Юля. — Вибач, Нік, якщо не помиляюся?

— Так, Нік. А ти — Юля, вірно?

— Угу. Вибач, Нік, мені треба бігти, — показала на папку в руках.

— Звичайно. Може, сьогодні вип’ємо кави разом? — кинув услід.

Юля аж спіткнулася. Озирнувшись, відповіла:

— Вибач, сьогодні не можу — домовилась із другом про зустріч.

— А може, завтра? — посміхнувся Микита.

— Може, — знизала плечима й пішла далі.

*«Ну а що, наче нормальна людина. Трясця, чому я виправдовуюся в себе в голові?! Я доросла жінка, яка хоче стосунків, сім’ю, хоче бути коханою! І не зобов’язана нікому нічого пояснювати, бо ми тепер... друзі. Аааа! Знову ці думки! Досить!»*

Виконавши доручення босині, Юля повернулася до роботи. А ввечері, вже вдома, перевдяглася з офісного костюма в повсякденний одяг: молочний гольф, широкі блакитні джинси та коричневе пальто. Вийшовши з під’їзду, вона побачила знайоме авто.

— Привіт. А я думала, ми одразу зустрінемося в кав'ярні, — здивувалась Юля, підходячи ближче.

— Я звільнився трохи раніше й вирішив тебе підхопити, — знизав плечима Максим. — Гарно виглядаєш.

— Та як завжди, — кинула вона й сіла на пасажирське сидіння. — «Котокафе»?

— Давай, — погодився він.

Поки їхали, в машині тихо грала музика. На місці їх зустрів знайомий пухнастик.

— Редька! Привіт, котусику! — ніжно сказала Юля, погладивши кота.

— Ти знову починаєш? — зітхнув Максим.

— Бє-бє-бє, — показала йому язика дівчина. Він лише закотив очі й відсунув для неї стілець.

— Що будеш? Я пригощаю, — запропонувала вона, відкриваючи меню.

— Не зрозумів, — здивовано підняв брову Максим.

— Минулого разу ти платив, тепер моя черга.

— Я ж чоловік. Логічно, що маю платити я.

— А ми ж друзі, так? Тож має бути по-чесному. До стоматолога хочеш? — запитала вона, почувши, як він скрипить зубами.

— Що?

— Та я про те, що від напруги скоро емаль зітреш, а потім зі вставною щелепою ходитимеш. До речі, я вже обрала. Ти?

— Мені, як завжди... — зітхнув Максим, здаючись.

— Супер, я замовлю, — посміхнулася Юля і попрямувала до стійки.

Цього вечора вони спілкувалися як завжди — трохи сперечалися, багато сміялися і час від часу просто мовчали, насолоджуючись спокоєм.

— Може, завтра в кіно сходимо? — раптом запропонував Максим.

— Ем, вибач... — Юля потерла потилицю, — Я завтра не зможу, вже маю плани, — і чомусь зашарілася.

— З Алісою чи Ліною домовились? — хитро посміхнувся він.

— Ні, — постукала пальцями по чашці, — мене запросили на каву.

Максим помітно насупився.

— Хто? — намагався спитати байдуже.

— Колега з роботи. А що це за допит? — підняла брову Юля.

— Та ні, просто хвилююся, щоб тебе не образили.

— А, якщо так — то добре. Ну, Нік наче нормальний. Симпатичний.

— Нік?

— Ну, Микита.

---

Максим

"Нік..." — перекривив подумки Максим. — "Який же я телепень!" 

Йому хотілося вдарити себе головою об стіл. Він дивився на Юлю і розумів — усе це через нього.

"Друг? Халепа! Який я, до біса, друг? Чого мене мама народила таким довбоклювом?" — картання лунало в голові, поки спостерігав, як Юля грається з котом. Вона світилася зсередини.

"Яка ж вона гарна... а я — просто друг."

— Максимчику! — почувся знайомий голос від каси. До їхнього столика наблизилася літня жінка з теплими очима, точнісінько такими, як у нього.

— Мам? — здивувався чоловік. Побачити її тут він аж ніяк не очікував.