Глава 6. Спонсор показу - Валеріана.

---

Юля

У галереї їхні роботи були прискіпливо оглянуті й ледь не спробувані на зуб, але врешті-решт — схвалені. Отже, завтра всі твори повинні бути вже на місці. Дмитру з цим було легше, адже він просто надіслав працівникам фото на флешці, попередньо затвердивши кожне на папері, щоб потім вони не "гуляли" всім інтернетом без його імені. Юлі ж довелося відпроситися в Аліси, і вона особисто обирала, де й як висітиме та чи інша картина.

Поверталася додому вона ніяка, але, щоб трохи "остудити" мізки, вирішила пройтися пішки вздовж зупинок, а коли набридне — дістатися далі автобусом. Але не так сталося, як гадалося. Юля встигла пройти буквально сто метрів, як біля неї зупинилося знайоме авто:

— Юля? — опустив вікно Максим. — Привіт, ти що тут робиш?

— Привіт, — усміхнулася губами. — Та так, — махнула рукою. — Мала деякі справи.

Максим якось нахмурився і перевів погляд на будівлю позаду. Його обличчя витягнулося, а потім він шоковано поглянув на Юлю, а точніше — на її живіт. Вона також подивилася туди, нічого не зрозуміла, а тоді озирнулася, щоб з'ясувати, що ж так стривожило чоловіка.

Прочитавши напис, її зігнуло навпіл від сміху — вона не могла розігнутися ще хвилини дві. Річ у тім, що позаду знаходився пологовий дім, і Максим подумав, що дівчина звідти йшла:

— Ти що... — вже всхлипувала через слово Юля, — подумав, ха-ха, що я, ух, вагітна?

Чоловік і сам почав усміхатися від таких яскравих емоцій дівчини.

— Йоріки-маЙоріки... Це ж треба так!

— Тебе підвезти? — запропонував він.

— А давай, — продовжуючи хихотіти, погодилася вона. Юля й сама не зрозуміла, що її так розсмішило.

— Так, а що ж ти все-таки робила тут? — ще раз перепитав Максим. — Чи ти мені не довіряєш?

— А от маніпулювати мною не треба тут, — помахала вказівним пальцем. — Діло не в довірі, а в тому, що я поки сама не знаю, що з моїх справ вийде, тому поки так, — розвела дівчина руки.

— Значить, не розповіси? — примружився співрозмовник.

— Нєа, — похитала головою Юля. — Може, колись пізніше...

— Ей, ну ми ж... — зам’явся він, — друзі!

— Друзі, але це не означає, що ти повинен абсолютно знати кожен мій крок.

— Ех, — зітхнув він.

— Все одно не поведуся, можеш навіть не зітхати.

Так, перекидаючись підколками та жартами, вони й доїхали.

— Дякую, бувай! — вийшла з машини, усміхнулася і зачинила двері.

Вночі майже не спала — постійно обдумувала все, що може й не може бути: починаючи з банального хейту й закінчуючи апокаліпсисом.

Прокинулася в розбитому стані, але зібралася й пішла працювати. А там її зустрів такий же самий Дмитро — з мішками під очима:

— Також думав півночі? — спитала Юля.

— Угу, — промугикав, — може, пощадиш мене сьогодні?

— Ага, звичайно!

— Серйозно? — повеселішав він, але, побачивши іронічний вираз обличчя дівчини, скривився.

На диво, сьогодні якраз не було Аліси — вона взяла відгул на день. Тому день пройшов швидко й навіть вдалося піти раніше.

Прийшовши додому, Юля почала збиратися на захід. Вона й досі не розуміла, як так усе могло вийти. Думаючи про свою виставку, для неї це здавалося чимось далеким і ефемерним, а тут бац — готово.

Одягти вирішила свій зелений костюм: із штанами-кльош, піджаком, гольфом та чорними туфлями на невеликому підборі, а завершила образ невеликою чорною сумочкою. Волосся заплела у високий хвіст, випустивши два пасма спереду. Макіяж — нюдовий, лише помада виділялася темно-бордовим кольором.

---

У галерею вона прийшла завчасно, дуже завчасно. Тому вирішила ще раз оглянути все навколо і переконатися, що все гаразд. І саме тоді, коли вона побачила, як із сектора в сектор ходять працівники з різним обладнанням та речами, до неї дійшло, що відбувається. Їй стало страшно... Захотілося втекти... " А якщо нікому не сподобається? Я не готова до цього...".

— З вами все добре? — підійшов до блідої дівчини чоловік років п’ятдесяти з вусами та тростиною. Його погляд був прискіпливим та дещо зухвалим.

— Т-так, — ледве вимовила Юля, — Просто трохи нервую! — криво посміхнулася.

— Перша виставка? — по-доброму усміхнувся він, і дівчина кивнула. — Це ваші роботи? — вказав на картини на стінах.

— Мої...

— Ну тоді вам і хвилюватися не варто, — промовив він. — Чудові картини, особливо мені подобається ось ця, — підійшов чоловік до роботи, де була зображена ворона в польоті на фоні заходу сонця: глянцеве пір'я відбивало останні сонячні промені, утворюючи з птаха справжнього фенікса, що ось-ось вилетить у зал. — Прекрасне бачення кольорів та майстерна техніка.

Юлю трохи розслабили ці слова, але напруга так і залишилася.

— Якщо ви не хочете, щоб на вас одразу звернули увагу, — продовжив він, — то можна зробити так, щоб ви залишилися анонімним художником. А потім, коли захочете, то відкриєтеся.

— Дійсно так можна зробити? — з надією перепитала дівчина.

— А чому й ні? Якщо ви не проти, то я сам повідомлю організаторів, — запропонував чоловік.

— Я буду дуже вдячна. Перепрошую, я не представилася, — мило усміхнулася молода художниця, — мене звати Юлія.

— А я Юрій В'ячеславович Струмок. — Очі Юлі розширилися.

— Той самий Струмок?! Відомий художник, який неодноразово вигравав масштабні мистецькі конкурси?

— Не очікував, що така юна леді знатиме мене, але хочу сказати, що це дуже приємно, — поважно нахилив голову Юрій. — Якщо це буде доречним, скажіть, будь ласка, де ви навчалися художньому мистецтву?

— Я самоучка... — трохи почервоніла дівчина. — В інтернеті зараз усе є для цього.

— Ніколи б не подумав, що ви самостійно навчалися. А чому не захотіли вступити до академії мистецтв? — далі цікавився чоловік.

— Ну, перший фактор — батьки. Другий — для мене малювання — віддушина, коли я можу зібратися з думками та вивільнити зайві емоції. А якби довелося заробляти гроші завдяки картинам, це б стало рутиною, і мені треба було б малювати не від бажання, а з потреби. І навряд чи тоді була б якась насолода від цього.