Глава 5. "Лови рибку, поки ловиться".

---

Юля

Так минуло два тижні. На роботі Юля продовжувала «знущатися» з Дмитра, але тепер це вже нагадувало якесь сестринське відношення — коли ти ніби й любиш свого брата, але іноді так хочеться придушити цього недотепу. З Максимом, здавалося, теж усе налагодилося, принаймні для Юлі.

У дівчини був вихідний, і вона вирішила прогулятися парком — якраз видалася чудова погода. Початок осені ще не встиг охолодити повітря, тож сонечко щедро дарувало тепло і гарний настрій.

Прогулюючись алеєю, Юля побачила знайому дівчину, яка сиділа на лавці та задумливо дивилася на невеличкий ставок із качками. Це виявилася Ліна — сестра Аліси. Юля зовсім не очікувала зустріти її тут, але все ж підійшла, щоб привітатися:

— Привіт, — стала вона поруч. — Можливо, ти мене не пам’ятаєш, я подруга Аліси.

— Привіт, — посміхнулася вустами інша кароока блондинка. — Пам’ятаю. Тебе ж Юля звати?

— Так, Юля, — дівчина трохи зніяковіла й невпевнено запитала: — Як твої справи?

— Зараз уже легше. Потроху звикаю, — зітхнула Евеліна.

— Як дитина? — запитала Юля, а потім одразу ж додала: — Вибач, я така нетактовна, — покачала головою.

— Та все добре, — засміялася та. — З дитиною також усе гаразд. Я так розумію, ти працюєш з Алісою?

— Так, — відповіла Юля й присіла поруч із вагітною. Їхня розмова потекла легко й невимушено.

Виявилося, що Ліна — доволі цікава особистість. Вона зізналася, що також обожнює читати фентезі, і вони навіть встигли трохи посперечатися, який автор кращий. Поступово розмова перейшла на більш особисті теми — зокрема про стосунки Аліси та Кості.

— От я не розумію, — говорила Ліна, — видно ж, що один одному подобаються, але так тормозять…

— І не кажи, — погоджувалася Юля. — Аліса так світитися почала після зустрічі з ним. Така ніжна стала, прям дівчинка-дівчинка…

— Це моя вина, що вона така холодна… — посмурніла Евеліна. — Я так поводилася. Лише зараз розумію, яким стервом була. А тоді мені здавалося, що мені всі винні, і я маю право вимагати…

— Головне, що зараз ти це усвідомила, — Юля взяла її за руку й м’яко потиснула. — У кожного з нас є минуле. Але лише від нас залежить, як ми з ним вчинятимемо далі.

Евеліна задумалася над цими словами. Потім кивнула й відповіла:

— Ти права. Все справді залежить від наших рішень…

— То що робитимемо з нашими закоханими? — усміхнулася Юля, переводячи розмову на веселіший лад. — Знаю, що втручатися у чужі стосунки — не дуже добре, але якщо хоча б трохи підштовхнути їх…

— А може, сказати напряму? — запропонувала Ліна.

— Алісі — точно не варіант, — зітхнула Юля. — Вона одразу з’їде з теми. Хіба що Кості… — протягнула вона задумливо.

— У тебе є його номер?

— Треба подивитися, — дістала телефон зеленоока блондинка. — Є! Телефонуємо?

— А чого чекати?

— Ех, головне, щоб не вийшло, як у приказці: «Двоє в драку, третій — у ліс», — пожартувала Юля й натиснула на виклик. Пролунали кілька гудків, а потім у слухавці пролунало:

— Константин Білий. Слухаю?!

— Привіт, Костю...

Так і сталося, що дві блондинки стали купідонами біля ставку. Вони пояснили, що настав час діяти, запропонували кілька варіантів, і Костя, не вагаючись, погодився. Сказав, що в нього є ідея, і саме такого поштовху йому не вистачало.

Після завершення розмови вони з ентузіазмом плеснули долонями й розсміялися.

— Щось уже прохолодно стало, — сказала Евеліна, обіймаючи себе руками. — Мабуть, пора йти додому.

— Так, звісно. Тим паче тобі не можна переохолоджуватися, — стурбовано погодилася Юля. Вони обмінялися номерами й попрощалися.

Виявилося, що Ліна видалила всі свої соцмережі після пережитого.

— Не бачу сенсу залишатися серед оточення лицемірів, — сказала вона. — Коли в мене сталося горе — ніхто не допоміг, лише кидали порожні слова. Тоді я й зрозуміла, наскільки важлива справжня підтримка близьких.

---

Після цієї зустрічі пройшло ще два дні, і весь цей час Юлю не полишали думки про створення власної виставки.

«А може, і справді це комусь сподобається?..»

— А що далі? — відволік від роздумів учень. — Альо! — помахав рукою перед її обличчям.

«Все-таки з субординацією у нього явні проблеми...»

— Ми ж не телефоном говоримо, щоб ти мені "альокав, — і вона легко ткнула пальцем Дмитру в лоба. — Що хотів?

— Аб'юзерка! — старанно потирав місце «удару». — А ще вчителькою себе називаєш!

— Можу повторити, — лагідно посміхнулася Юля й зробила вигляд, ніби знову хоче зачепити його рукою.

Якраз у цей момент із кабінету вийшла Аліса:

— Ти що, знову дитину ображаєш? — "дитина" ж, у свою чергу, зробила дуже жалісливе обличчя — з його ангельською зовнішністю це справді виглядало переконливо.

— Та його не образиш! — пирхнула Юля. — Цей ангелочок — сущий чорт із рогами!

— Е-е-е, — обурився парубок, — не треба мені ніяких рогів домальовувати!

— Тобто з тим, що ти чорт, — погоджуєшся? — лукаво запитала асистентка.

— Ну, в кожного свої недоліки… — знизав плечима він, і всі засміялися.

— А ти зараз куди? — запитала Юля в Аліси.

— Та треба завітати до айтішників — щось вони від рук відбилися, — сказала босиня й пішла.

— Ооо, — похитав головою Дмитро, — от їм непереливки буде. Аж шкода стало.

— Самі винні, — крива посмішка з’явилася у Юлі. — Це ж треба було додуматися обговорювати Алісу й ще й скинути це в чат компанії. І це айтішники!

— Ну тут так, — погодився хлопець, — вони конкретно "лаганулись".

— Мати Василева! Де ти набрався цих виразів?

— У мене те саме питання: "Мати Василева!" — передражнив її хлопець. — Таке враження, що ти втекла з минулого.

— Зате ти в нас такий сучасний, — закотила очі дівчина. — Чого сидиш? Працюємо, працюємо…

— Експлуататорка!

— Ого, які ми слова знаємо! — театрально здивувалася Юля. — А які ще знаєш?