Глава 4. Друзі

---

Юля

Ранок для Юлі почався в шаленому темпі. Схоже, її телефон зламався або виникли проблеми із зарядним пристроєм, бо він просто не вмикався. Результат — будильник не спрацював, і дівчина бігала метеором по квартирі.

В офісну будівлю вона вбігла за дві хвилини до початку робочого дня, не дивлячись по сторонам. Через це зіткнулася з кимось у коридорі так невдало, що лікоть людини влучив їй просто в око, а сама Юля впала на підлогу.

— Та щоб тебе качка копнула! — вила вона, тримаючись за праве око.

— Так ви самі на мене налетіли! — почувся чоловічий голос, і Юлю підняли на ноги, притримуючи для стабільності. — Покажіть, — додав чоловік і відвів її руку від ушкодженого місця.

Перед Юлею стояв симпатичний русявий чоловік, уважно дивлячись на неї.

— Наскільки все погано? — поцікавилася вона.

— Терпимо, — відповів він. — Якщо зараз прикласти щось холодне, то синяка не буде.

— Ну тоді я побігла, — промовила дівчина й поспішила до кімнати відпочинку, де можна було взяти лід.

— Як тебе звати? — почулося їй у спину.

— Юля! — вигукнула вона.

— А я Микита, можна просто Нік, — повідомив своє ім'я чоловік.

На своєму робочому місці дівчина опинилася лише через п’ять хвилин. Там на неї вже чекала Аліса з руками в боки, але, побачивши подругу, насторожилася:

— Що з тобою? — вказала на рушник, який Юля тримала біля обличчя.

— ДТП, — відповіла та.

— Та в тебе ж немає авто! Чи автобус потрапив у халепу? — нахмурилася босиня.

— Та ні, тут у коридорі зіштовхнулася невдало, — і показала вже трохи припухлу, почервонілу щоку.

— Йосип-босий, яка ти красуня, — похитала головою Аліса. — Тут до тебе вчорашній посіпака приходив.

— Ааа, я забула про нього, — зітхнула дівчина.

— Ти вирішила, що він ще не все зіпсував? — поцікавилася начальниця.

— Дмитрик тепер тут проходитиме практику, — єхидно посміхнулася Юля, вже задумуючи якусь підлянку для шкідника.

— Чого це? — підняла брови Аліса й схрестила руки на грудях.

— Вчора зустріла його батька, і той попросив.

— А хто батько? — запитала подруга.

— Тобі прізвище Кожух щось говорить?

— Навіть так? — почухала підборіддя Аліса. — Синочок гендиректора... І чого ти маєш його навчити?

— А це вже залежить від того, що він знає. Та є в мене відчуття, що доведеться почати з азів, — зітхнула Юля.

— Ну навряд чи ти робиш це без вигоди? — усміхнулася босиня.

— Ну ти мене добре знаєш, так чого питаєш?

Вони засміялися.

Юля викликала свого першого підлеглого та учня.

— Доброго ранку, — привіталася вона, коли похмурий Дмитро зайшов до приймальні.

— Ага, привіт.

— На "ви", будь ласка, і Юлія Семенівна, — примружилася дівчина, вказуючи на стілець біля себе.

— А ще що? — пирхнув хлопець, але сів. — Ай! За що?! — обурено вигукнув він, отримавши легкого потиличника від нового вчителя.

— За хамство, — спокійно відповіла дівчина.

Парубок надув губи й став схожим на ображеного цуцика, в якого забрали смачний пульт від телевізора.

— І так, що ти знаєш про... — почала опитувати Юля Дмитра.

Протягом години ентузіазм дівчини стрімко падав, а її впевненість у тому, що вдасться хоч чомусь навчити хлопця, наближалася до плінтуса.

— В мене одне питання, — потираючи скроні, поцікавилася дівчина. — Як ти протримався до третього курсу?

— Коли твій батько один із інвесторів навчального закладу, це не складно, — знизав плечима Дмитро.

— Тепер питань немає, — промовила дівчина і почала розповідати все з самого початку: для чого потрібен той чи інший звіт, яка документація важлива, паралельно показуючи це на практиці.

Іноді доводилося роз'яснювати кілька разів, але хлопець виявився не таким уже пропащим. Проте лінивим — і часто намагався відлиняти від роботи. Профілактичний потиличник швидко виправляв ситуацію.

Юля відпустила свого учня на обід, а сама відкинулася на крісло й прикрила на хвилинку очі.

— Тільки не кажи, що ти його вбила, а тепер відпочиваєш? — весело поцікавилася Аліса, яка вийшла з кабінету.

— Якби ж то, — зітхнула асистентка й повернулася у рівне положення. — Відпустила заїсти стрес.

— Ясно. А сама не хочеш його заїсти? — запитала подруга.

— Залюбки, — піднялася вона. — У сусідню кав'ярню?

— Давай, — погодилася босиня, і вони пішли, зачинивши приймальню на ключ.

Після обіду Юля продовжила свою "екзекуцію", і під кінець робочого дня у хлопця вже почало сіпатися око.

— Завтра в той же час? — єхидно поцікавилася дівчина.

— Ні, — з полегшенням зітхнув хлопець. — Мені треба буде навідатися в університет.

— Ну тоді післязавтра я чекатиму тебе, — садистськи посміхнулася Юля.

— Ааааа, — опустив він голову на стіл. — За щооо? — пробурчав із таким драматизмом, що дівчина ледве стримала сміх.

— За все гарне, — злорадно поплескала його по спині Юля.

На диво, їй справді подобалася роль учителя, хоча на постійній основі вона б цим займатися не хотіла.

Вийшовши з офісу, Юля побачила того самого русявого чоловіка, з яким зіштовхнулася зранку. Вони обмінялися короткими кивками і розійшлися: він залишився серед компанії інших працівників, а Юля попрямувала до магазину ремонту техніки.

Там їй швидко пояснили, що проблема була не в телефоні, а в блоці живлення. Полегшено зітхнувши, дівчина купила новий зарядний пристрій і вирушила додому.

І знову — знайома картина: біля свого авто стояв Максим.

— Привіт, — привіталася вона, глянувши на похмурого чоловіка.

— Чому ти не відповідала на дзвінки? Ми ж наче вчора домовлялися... — сказав він, насуплено склавши руки на грудях.

— Що за претензії? — не зрозуміла дівчина і зупинилася.

— Ми домовлялися про зустріч, а потім ти не брала слухавку, — все ще незадоволено пробурмотів Максим.