Глава 3. Дім, батьки, робота...

---

Юля

Через декілька днів Алісу і навіть Костю виписали. Щодо нього, то Юля його одобрила для своєї подруги: надійний, стабільний партнер, а головне — те, як він дивився на неї. Здавалося, що все ставало на свої місця і навіть ситуація майже вирішилася, але... Батьки Юлі...

До кінця відпустки залишалося ще два дні, тому дівчина вирішила провести їх у себе вдома — нічого не роблячи. Батькам вона не розповіла про своє повернення, бо ті б одразу знайшли, чим їй зайнятися, а вона хотіла саме відпочити. І от, сиділа дівчина на кухні, пила чай, переглядала стрічку в соцмережі й чує, як відчиняються їхні вхідні двері. Юля обережно взяла сковорідку, яка сохла, і стала біля виходу з кухні. Далі вона почула кроки, була напоготові бити і бігти, і тут пролунав знайомий голос:

— Семен, що ти так довго?! — у Юлі засіпалося око. "Ще трохи — і цей тик зі мною назавжди залишиться," — подумала вона й стала на вході в кухню.

— Та йду я, Мариночка, йду! — відповів чоловічий голос — теж знайомий.

— І що ви тут робите?! — спитала дівчина й плеснула себе сковорідкою по бедру.

— Матір Божа! — схопилася за серце дуже схожа на Юлю жінка, тільки на тридцять років старша. — Не можна так лякати!

— А заходити у чужі будинки можна? — почала злитися дівчина.

— Так ти нам не чужа! — промовив сивий чоловік середнього зросту з невеликим животиком.

— Що ви тут робите і звідки у вас мій ключ?

— А ти чого не сказала, що приїхала? — переводила тему мати.

— Звідки у вас ключ? — повторила Юля й уперла руки в боки.

— Зробили зліпок, поки ти була у нас, — спокійно відповів Семен Іванович. — Ти нас не пропустиш?

— Навіщо вам він? — розчаровано запитала дівчина і опустила руки.

— Еееем, — задумалася Марина Вікторівна й відповіла, — А якщо злодії?

— І чим же ви мені допоможете, живучи на іншому кінці міста? — іронічно поцікавилася Юля. — І до чого тут копія мого ключа?

На це повисла тиша:

— Так що ви робите тут, знаючи, що мене не буде?

— Квіти полити прийшли!

— Сервант полагодити! — вигукнули вони одночасно і перезирнулися.

— Ви серйозно? — ледь не стукнула себе сковорідкою, про яку вже встигла забути Юля, коли хотіла закрити обличчя рукою.

— Ти нам не віриш?! — награно обурилася Марина Вікторівна.

— Ну почнемо з того, що у мене немає серванта, — поглянула на чоловіка, — а всі квіти я віднесла тобі перед відпусткою... Так що ви тут робите? Пограбувати вирішили? — засміялася дівчина, але потім нахмурилася, бо батьки занервували. — Та ну ні, — намагалася зрозуміти Юля, — Ви реально?

Вони тільки опустили очі. Дівчина тяжко зітхнула і поцікавилася:

— Просто на що ви розраховували? На те, що я, дізнавшись про пограбування, одразу ж побіжу додому? — дивлячись на впертий погляд батька, вона зрозуміла, що саме так і думають. — Я б не зробила так, я б викликала поліцію, а потім, дізнавшись правду, перестала б спілкуватися з вами, допомагала б, але на цьому все, — вона з болем дивилася на найрідніших людей, котрі не розуміли її. — Чому ви так не вірите в мене?

— Бо ти не справишся одна! — забила останній цвях у труну порозуміння між ними мати.

— Де це видно? — обвела вона сковорідкою свою квартиру, — Я працюю, сама орендую житло, ще ні разу не брала у вас грошей! Тоді чому ви думаєте, що в мене нічого не виходить?

— Бачу, ти не в настрої, — промовив батько, повністю ігноруючи всі її слова, — Ми підемо, бувай.

Вони розвернулися і пішли. А Юля так і стояла деякий час, спершись об стіну, думаючи, що ніколи не знайде спільної мови на цю тему з родиною.

Потім вона втомлено віднесла сковорідку на місце і пішла дивитися серіал, щоб покращити настрій.

---

Останній день відпустки пролетів як мить, і вже в понеділок Юля сиділа на роботі. 

Хапалася за голову: ні її, ні Аліси не було майже два тижні — і ті, хто "прикривав", встигли влаштувати справжній апокаліпсис. Папери перемішані, файли перейменовані абияк, а улюблений кактус Юлі безжально втопили.

— Та щоб тебе качка копнула! — вибухнула Юля. — Хто цей геній, що поліз у мої документи?!

— Все настільки погано? — почула вона голос Аліси, що зайшла до приймальні.

— Погано?! — ледь не плакала асистентка. — Вони розсортували твоїх людей за першими літерами імен! Не відділи, не посади — імена, Алісо! Уяви цей цирк!

— Тримайся, подруго.

— І що, навіть допомогти не запропонуєш? — з надією блиснула очима Юля.

Аліса винувато знизала плечима, ніби казала: "Я б і рада, але ні."

— Ех... — зітхнула Юля. — От дати б добрячого стусана тому рукожопу! — замахнулася рукою, уявляючи цей приємний процес. — А краще хай сам це все тепер розгрібає!

— Так у чому проблема? — холоднокровно кинула Аліса.

У відповідь на її слова обличчя Юлі розквітло лукавою посмішкою:

— У-ха-ха-ха!.. — протяжно відтворила вона зловісний сміх, потягуючись до робочого телефону.

— Бідолаха... — поспівчувала Аліса, ледве стримуючи посмішку, і хутко втекла у свій кабінет.

Після дзвінка Юлі минуло п'ять хвилин, і до приймальні увійшов...

— Скільки тобі років, дитина? — дивилася дівчина на підлітка: худорлявий блондин із ангельським обличчям, але таким надмінним, що дівчина подивилася догори й спитала: — За що?

Хлопець продовжував мовчати, а терпіння Юлі зникало:

— Шановний, попрошу представитися і назвати причину вашого приходу.

— Кожух Дмитро Сергійович. Так ти сама мене і викликала, — зухвало сказав юнак і манерно відкинув чубчик долонею.

— Так це ти... — прошипіла дівчина і почала повільно вставати. Хлопець насторожився і зробив крок назад:

— Ей, ти чого?!

Юлі довелося зробити пару глибоких вдихів, щоб не вбити цього рагуля на місці:

— Іди сюди, сонечко ти моє дорогоцінне, — надто ласкаво сказала вона і поманила пальчиком.