Глава 2. Відпустка відміняється

---

Юля

Після сніданку вона піднялася до свого номера і переодяглася: купальник і легкий сарафан у квіточку поверх нього, на ноги — зручні босоніжки. З дзеркала на неї дивилася невисока блондинка з великими зеленими очима та виразною фігурою. У такому вигляді Юля й попрямувала на пляж. Одинадцята ранку — ідеальний час, щоб поплавати та позасмагати, адже сонце ще не таке пекуче.

— Ух, — вигукнула дівчина і присіла у воду по самі плечі, яка була дещо прохолодною. — Клас.

Таким чином вона провела час до обіду: встигла навіть зловити легку засмагу. Потім їй зателефонувала подруга та начальниця — Аліса. Вона була дуже схвильована й говорила про якісь проблеми сестри та підозру, що їх можуть прослуховувати. Спочатку Юля подумала, що це жарт, але дізнавшись більше, зрозуміла:

"Моя відпустка завершилася, так і не розпочавшись."

У той же день вона почала шукати квиток назад, але рейс був лише через два дні.

— От же дідько! — вилаялась Юля, розуміючи, що вдома буде тільки через три дні. — Тепер сидіти в невідомості й надіятися на краще...

Наступного дня Юля намагалася все ж таки відпочити: ходила на пляж і навіть завітала до місцевого бару. Проте їй там не сподобалося. Вона ненавиділа п'яних — сама не знала чому. Юля й сама могла іноді випити, але не більше двох келихів вина.

І ось, ще через день, Юля була вдома. Спочатку вона подзвонила Алісі — без зв'язку. Потім, майже без надії, набрала Максима. На диво, він взяв слухавку:

— Алло, Юль, зараз не до тебе, — промовив він. Дівчині на мить стало неприємно, але вона постаралася не брати це близько до серця.

— Алло, Максим, ти в місті?

— Так, я зайнятий, — відповів він і кинув слухавку.

— Вдих-видих, Юля, вдих-видих, — диктувала собі дівчина, як мантру. — Як там кажуть: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори».

Тому Юля вирішила сама поїхати до офісу Максима.

Вже за сорок хвилин вона була на місці. Її намагався не пропустити охоронець, але Юля прикинулася, що їй стало погано. Поки чоловік бігав по воду, вона пробігла всередину.

"Тук-тук", — постукала вона у двері з табличкою: «Штиль Максим Сергійович».

— Зайнятий, — пролунало зсередини.

— Для мене завжди відкрито, — проігнорувала Юля і зайшла.

До неї повернувся хмурий брюнет з блакитними очима.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла дізнатися, що відбувається, і допомогти.

— Я питаю, як ти увійшла в офіс? — ще більше насупився він.

— Не задавай тупі питання, якщо не хочеш отримати такі ж відповіді, — відпарирувала Юля. — Ти мені розповіси, що тут, чорт забирай, відбувається, чи ні? — не витримала вона.

Він глибоко зітхнув і почав розповідати: свояк Аліси, Толя, наробив боргів, а потім випадково почув те, що не мав би. Тепер їх усіх шукали бандити. Тому Максим зараз шукає всю можливу інформацію на них.

— Мати Василева, — сіпнулося в Юлі око. — Таких родичів і ворогам не побажаєш...

На кілька хвилин повисла тиша, а потім дівчина впевнено промовила:

— Кажи, що треба робити.

— Та ти тільки заважатимеш!

— Вона і моя подруга також! І я не така бездарна, як ти думаєш! — відвернулася Юля, щоб не показувати сліз. Дні без новин і так розхитали її нерви, а тут ще й Максим...

— Я не те мав на увазі... — винувато знизав плечима він.

— Забули, — холодно, майже як Аліса, відповіла Юля. — Хто тебе цікавить?

Він потер очі пальцями й промовив:

— Пархоменко Олександр Олександрович...

Людину за людиною вони перевірили за три дні, роблячи перерви лише на сон та їжу. Залишалося чекати команди від детектива та друга Максима — Костянтина. Юля його не знала:

— Ти впевнений у ньому? — нервуючи, запитала вона.

— Так, ми знайомі ще зі школи. Він професіонал.

Юля повірила, але розслабитися так і не змогла.

— Добре, я додому, більше не витримую, — сказала вона. Під очима залягли темні синці.

— Підвезти?

Вона подумала про те, що треба буде йти на зупинку, чекати автобус і, зрештою, погодилася.

— Що плануєш робити? — запитав Максим уже дорогою.

— Спати. Більше сил ні на що не залишилося, — сонно промовила вона. — Як думаєш, з ними все буде гаразд?

— Якщо чесно — не знаю. Але сподіваюся на краще.

— І я...

— Приїхали, — обережно штурхнув її Максим. — Прокидайся.

Юля відкрила очі й побачила його обличчя всього за кілька сантиметрів від свого. Вона подивилася йому в очі, потім перевела погляд на губи. Серце забилося швидше, і вона зробила те, що хотіла: поцілувала його. Він завмер, а потім відсторонився.

— Ти ж розумієш, що між нами нічого не може бути? — через мить незручної тиші промовив Максим.

— Чому? — беземоційно запитала Юля.

— Бо ти дитина! — вибухнув він.

— Ти серйозно? — почала злитися Юля. — Мені двадцять чотири, тобі тридцять! Всього шість років різниці!

— Річ не в роках, — теж підвищив голос Максим. — Ти поводишся як дитина!

— І в чому ж це проявляється? В тому, що я показую свої емоції? Що не сиджу на місці і намагаюся дізнаватися нове?! — майже кричала Юля. — Так в чому? А знаєш що... — криво посміхнулася вона й продовжила тихо: — Між нами і справді нічого не може бути. Але не через те, що я "дитина", а тому, що ти не можеш прийняти мене такою, яка я є. І пам'ятай: увагу тобі приділяла не лише я, а й ти сам тягнувся до такої "дитини", як я.

Вона відкрила двері й вийшла, кинувши наостанок:

— Удачі з пошуком дорослої, свідомої жінки.

Максим нічого не сказав. Він просто сидів у машині й дивився, як Юля йде, не озираючись.

А вона не хотіла показувати свої сльози, що струменіли по щоках. Він зачепив її найболючішу рану. Все життя її вчили бути стриманою, слухняною, зручною. Але коли Юля подорослішала, вона більше не могла бути такою, якою її хотіли бачити. Вона хотіла бути собою — не дитиною, не лялькою — СОБОЮ.