Глава 1. Дорога і сусіди

---

Юля

"Відпустка — чудове слово, особливо після важких робочих днів", — думала Юля, сидячи в купе потяга. За віконцем простягалися безмежні поля, всіяні різними культурами, — особливо зачаровували соняхи. 

Споглядання перебив провідник, який постукав у двері: 

— Доброго дня! Чи не бажаєте чаю або кави? 

— Доброго, чаю, будь ласка, — попросила Юля. 

— І мені чаю, якщо можна, — озвалася жінка літнього віку. Вона була одягнена в легкий спортивний костюм — такий на бабусях побачиш нечасто. 

— Кава тут гидотна, якщо чесно, — додала вона, коли працівник пішов далі. — Мене звати Людмила Володимирівна, — представилася жіночка, простягаючи руку. 

— Юля, — відповіла дівчина, потиснувши зморщену долоньку з гарним манікюром. — Повністю згодна з вами: один раз взяла — довго потім відпльовувалася, — і вони легко засміялися. 

— Куди направляєшся? — поцікавилася Людмила Володимирівна. 

— Взяла відпустку, підзбирала грошей і вирішила поїхати на море. Давно там не була, — мрійливо проговорила Юля, уявляючи, як теплі хвилі омивають білосніжний пісок. 

— Відпустка — це чудово. А я от вирішила навідати сім'ю доньки, не бачилися вже три місяці — скучила. Ким працюєш, якщо не секрет? — продовжила розпитувати бабуся. 

— Не секрет. Я — особистий асистент HR-керівника в престижній компанії, — з гордістю промовила Юля, адже асистенткою вона стала нещодавно — до того працювала звичайним секретарем. 

— Це секретарка? — з ноткою презирства перепитала жінка. Юлі це дуже не сподобалося, і її теплий тон миттєво змінився на холодний: 

— Щось типу того, але з більшою відповідальністю. 

— Ну, зрозуміло... — протягнула жінка, обвівши Юлю оцінюючим поглядом. 

— Що вам зрозуміло? — не витримала дівчина й трохи підвищила голос. Юля завжди була емоційною і, на відміну від своєї босині Аліси, ніколи не стримувала темпераменту. 

— Ну, тепер ясно, як ти заробила на море, — зухвало промовила співрозмовниця. Її гарне, хоч і зморщене обличчя, враз перетворилося на гидку маску. Юлю аж пересмикнуло від асоціацій із відьмами з фільмів жахів. 

— Кожен судить по собі, — ніби в порожнечу кинула Юля, але її слова влучили в ціль. Людмила Володимирівна почервоніла й хотіла щось відповісти, та саме в цей момент провідник приніс чай. Жінка лише сердито сопіла. 

Вони розрахувалися, і Юля вдавано заглибилася в телефон, хоча насправді думала: 

"Що за дурні стереотипи: секретар — обов'язково коханка. Навіть якби я працювала з чоловіком, це ще нічого не означало б. Ні, якщо б виникли почуття — то інше. Від цього ніхто не застрахований." 

— А що, я не права? — знову озвалася бабуся. 

— Що ви від мене хочете? Я не збираюся виправдовуватися перед людиною, яку, на щастя, більше ніколи не зустріну. Одна людина мені якось сказала: "Який сенс щось доводити, якщо інші залишаться при своїй думці." Так от, — продовжила Юля, — навіть якщо я представлю всі докази, ви все одно залишитесь при своєму. Бо ваш мозок по-іншому працювати не вміє: є лише ваша думка і всі інші — неправильні. 

Жінка розкрила рота, ніби рибка, а потім вигукнула: 

— Хамка! — і демонстративно відвернулася до вікна. 

"Сама винна", — подумала Юля й, допивши чай, залізла на свою полицю. Їй завжди подобалося їздити зверху: ніхто не намагається сісти поряд, а якщо не хочеш говорити — розвернувся до стіни, і все.

Далі дорога проходила в тиші. Юля відкрила на телефоні книжку і читала. Було в неї захоплення — фентезі книги. За своє життя вона прочитала їх більше двох сотень: про потраплянок, академії магії, ельфів, вовкулак і ще багато про що, але найулюбленіші її книги були про драконів. Вона навіть у підлітковому віці хотіла завести собі ігуану чи щось схоже, але батьки були проти, а потім і сама зрозуміла, що рептилії потребують спеціального догляду.

Через три години шляху потяг зупинився на станції, і у пасажирів було сорок хвилин, щоб вийти і розім'яти ноги. Юля вирішила залишитися на місці, а її сусідка пішла кудись. Через хвилину до купе увійшла жінка з шестирічною дівчинкою.

— Доброго вечора, — привіталася вона. 

— Доброго, — відповіла дівчина. 

— Перепрошую, — знову звернулася до Юлі нова сусідка, — це ваші речі? — вказала вона на полицю, де сиділа Людмила. 

— Ні, їх господарка вийшла. 

— Ясно, дякую. Це просто наше місце, — промовила жінка і запхала чемодан під іншу полицю. 

— Оу, співчуваю, — протягнула Юля. 

— Все так погано? — зітхнула вона і допомогла своїй доньці зняти босоніжки. 

— Я не хочу наговорювати, але... — дівчина розвела руками, ну як могла, лежачи на верху. 

— Окей, — сказала жінка і сіла на своє законне місце, трішки здвинувши сумки в бік. 

— Оце ви сміливі, — з повагою похитала головою Юля. 

— Можна на «ти»? Я Катя, а це моя донька — Діана, — представилася. Виглядала вона на років тридцять: шатенка з карими очима, худорлява, у білій майці та джинсах. Дівчинку Юля майже не бачила, але в очі кинулося її руде, пухнасте волосся.

— А я Юля.

В цю мить відчинилися двері, і в купе зайшла Людмила Миколаївна:

— Перепрошую, — почала вона, дивлячись на Катерину, — але це моє місце! 

— На жаль, але це місце наше, — перепросила вона і показала свій квиток. 

— Ой, та ви можете зайняти верхню полицю, а зараз, так і бути, сидіть поки тут, — вирішила за всіх бабуся. 

— Вибачте, але я спеціально обирала місця внизу, тому ні, — безапеляційно сказала жінка. — Ви, так і бути, можете поки посидіти тут, — повернула їй її ж фразу. 

— Ні краплі совісті, можна і поступитися, — наполягала Людмила. 

— Мій стан здоров'я не дозволяє мені цього, — і вона показала загіпсовану руку, яка до того була накрита котоновим піджаком.

Бабуся не здавалася:

— Ну тоді дівчинка може спати наверху, а я на її місці.