По той бік дверей

  Назар і Олеся повернулися до її старого будинку. Олеся з легким трепетом показувала Назарові кожну кімнату, кожен закуток — тут пройшло її дитинство, тут жили її найяскравіші спогади про бабусю. Вони проходили повз затишну вітальню, де старі меблі зберігали тепло минулих днів, і на кухню, де колись стояв завжди теплий чайник і розливався аромат трав'яного чаю.

  Назар, уважно слухаючи, помічав, як очі Олесі світилися спогадами, як вона щоразу зупинялася на мить, згадуючи якісь дрібниці. Але, коли вони підійшли до дверей маленької комори, дівчина раптово замовкла, а її обличчя стало більш серйозним.

  — Це… комора, — тихо сказала вона. — Бабуся ніколи не пускала мене сюди, коли я була малою. Завжди казала, що мені "ще зарано".

  Назар зацікавлено нахилився до дверей, ніби відчуваючи, що за ними приховується якась таємниця.

  — Тобі не цікаво було дізнатися, що там всередині? — запитав він, трохи усміхаючись.

  — О, ще і як, — відповіла Олеся, трохи розгублено усміхнувшись. — Але… я так і не наважилася. Бабусині слова завжди стримували мене. Можливо, я просто боялася.

  Назар поглянув на неї з легким блиском в очах, і раптом його погляд упав на стару зв’язку ключів, що лежала на полиці поруч.

  — Хочеш, відкриємо? — запитав він, беручи ключі до рук.

  Олеся здалось дивним, що ключі опинились на самому видному місці. Дівчина трохи вагалася, але цікавість, яка жила в ній з дитинства, тепер стала надто сильною. Вона кивнула, ніби намагаючись переконати саму себе.

  — Добре… спробуймо.

  Назар почав перебирати ключі, один за одним, доки не знайшов той, що, як здавалося, підходив до замка на дверях комори. З невеликим скрипом двері відчинилися, і перед ними відкрилася темрява.

  Їм стало цікаво, що ж ховається в коморі, про яку бабуся завжди говорила з такою таємничістю. Назар оглянув стіну біля дверей, сподіваючись знайти вимикач, але його не було. Темрява вабила і лякала одночасно. Чоловік дістав ліхтарик із рюкзака, освітив вхід і впевнено ступив у темряву.

  — Зачекай, я з тобою, — прошепотіла Олеся, трохи злякана, але водночас зачарована.

  Її руки обхопили його руку міцно, як єдину опору в цьому незнайомому просторі. Світло ліхтарика повільно розрізало густу темряву, поки вони не помітили під ногами кам’яні сходи, які вели до низу.

  Сходи, укладені гладкими каменями, здавалися стародавніми, майже вічними. Ступаючи обережно, вони спускалися все глибше, і з кожним кроком навколо них починали з'являтися дивовижні малюнки. Стіни комори були вкриті примарними символами, хитромудрими візерунками та незрозумілими знаками, що мерехтіли яскравими кольорами. Здавалося, ніби ці малюнки створені зі світла, яке оживало під їхнім поглядом, переливаючись і змінюючись.

  — Ти це бачиш? — прошепотіла Олеся, не вірячи власним очам. Її голос тремтів від захоплення і страху водночас.

  Назар кивнув, занурений у цю незрозумілу красу. Малюнки на стінах, ніби живі, перетворювалися, змінюючи один одного, створюючи відчуття, що вони знаходяться в самому серці якоїсь древньої казки, в місці, де час зупинився, а реальність стала примарною.

  Спустившись кам’яними сходами до самого низу, Олеся і Назар опинилися в казковому лісі. Їхні ноги торкнулися м’якої, наче шовк, землі, покритої тонким шаром трави, яка мерехтіла під кожним кроком. Попереду простягалася єдина стежка, освітлена легким, майже невидимим сяйвом.

  Їх оточували неймовірні краєвиди, які були одночасно схожими на реальні та зовсім нереальні. Дерева, що росли навколо, сягали небес своїми могутніми кронами, і кожен їхній листок випромінював золотисте світло, як сонячні промені, що застрягли в них назавжди. Світло це було не сліпучим, а м'яким, теплим, мов світло старого ліхтаря, що додавав цьому лісу затишного і трохи містичного вигляду.

  Вони ступали вперед, не наважуючись порушити тишу, яка панувала навколо. Лише легке дзюрчання води десь у глибині лісу долинало до їхніх вух, додаючи ще більше магії цьому світу. Здавалося, що стежка сама вела їх у правильному напрямку, у глибини цього казкового місця, де кожен крок відкривав новий чарівний пейзаж. Олеся та Назар бачили чудернацькі створіння, які повільно рухалися серед химерних рослин. Деякі з цих істот мали приязний вид, інші ж лишалися мовчазними, ховаючись у тіні. Атмосфера цього місця була захопливою та таємничою.

  — Назаре… Це… як у казці, — прошепотіла Олеся, ледве стримуючи емоції. Її голос тремтів від здивування і невідомого страху.

  — Так, — тихо відповів він, зачаровано оглядаючись навколо. — Я не думав, що таке взагалі можливо…

  Назар і Олеся, тримаючись за руки, йшли вперед, коли вдалині побачили постать у темній накидці з каптуром, що повільно наближалася до них. Чим ближче вона підходила, тим сильніше Олеся відчувала дивне хвилювання. Її серце билося швидше, і з кожним кроком незнайомка ставала все чіткішою. Коли постать підійшла зовсім близько, Олеся раптом затамувала подих — перед нею стояла її бабуся, та сама, яка завжди берегла для неї найтепліші обійми та мудрі поради.

  Олеся інстинктивно зробила крок вперед, бажаючи обійняти бабусю, але Назар затримав її руку.

  — Почекай, — прошепотів він, ніби відчуваючи якусь невидиму межу.