Частина перша

Ярослав повернувся додому по сьомій, коли у вікнах навпроти вже вмикали світло.

День видався із тих, що не болять, а тільки висмоктують. Автобус півгодини простояв на розі, і весь цей час він дивився на потилиці чужих людей і рахував зупинки, яких ще не проїхали. На сходах тримався за поручень. Ключі дістав ще на своєму поверсі, не дійшовши до дверей, бо рука знала дорогу сама.

У квартирі було тепло.

Це він відчув першим: тепло й запах. Хтось смажив цибулю. Не палив, не пересмажував, а саме смажив, повільно, на малому вогні, так, як це робила одна людина на світі.

— Я вдома! — гукнув він, скидаючи куртку.

— На кухні! — відповіла Дарина.

Вона стояла біля плити спиною до нього: волосся в недбалому пучку, пасмо за вухом, домашня футболка, босі ноги на холодній підлозі. Мугикала щось без мелодії, як завжди, коли думала про своє. Він зупинився в дверях і просто дивився, бо так робив щодня, і щодня йому цього було мало.

— О, ти вже? А я думала, ти пізніше будеш.

— Затор. Увесь центр стоїть.

— Бідненький. Мий руки, вечеря за п'ять хвилин.

— Допомогти?

— Допоможеш, якщо не будеш мені під руку лізти.

— Я не ліз.

— Ти зараз лізеш.

Він справді підійшов і притулився підборіддям до її плеча, і вона засміялась, пирхнула, ткнула його ліктем у бік. Цибуля шкварчала. За вікном рухалися чужі кухні, чужі лампи, чужі вечори, а в цій було тепло, і пахло домом.

Він помив руки. Рушник висів на звичному місці. У дзеркалі було бліде втомлене обличчя з тінями під очима й тонким давнім шрамом на скроні, під волоссям. Він глянув на нього мимохідь і пішов назад. У дзеркало він давно не вдивлявся.

На столі стояли дві тарілки. Картопля з цибулею й шматочками м'яса, солоні огірки, хліб на дерев'яній дошці. Дарина сіла навпроти, поставила лікті на стіл і підперла щоки долонями.

— Ну, розказуй. Як день?

Він розповів. Про начальника, який уп'яте переписує технічне завдання й уп'яте повертається до першої версії. Про колегу, що «забула» лишити йому свою половину звіту. Про старенького в автобусі, який дві зупинки поспіль розповідав якійсь жінці, що в нього болить спина, і що лікар каже одне, а аптекарка зовсім інше.

— І хто мав рацію? — спитала Дарина.

— Аптекарка. Принаймні жінка з ним погодилась.

Вона засміялась, закинувши голову, і він теж, бо від її сміху завжди хотілось сміятися. Картопля була гаряча й трохи надто солона, і від цього він любив її ще більше.

— А ти чого не їси?

— Не голодна. Пізно обідала.

— Де це ти обідала?

— Та десь, — вона знизала плечима й усміхнулась. — Їж, не відволікайся.

Він їв, а вона слухала, як він їсть, і їй, здавалось, було досить.

Після вечері вони разом мили посуд. Вона розповідала про сусідку, яка знову лишила сміття під дверима, про кран на кухні, який він обіцяв полагодити ще влітку, про балкон, який давно час прибрати.

— Полагоджу.

— Ти кажеш це з серпня.

— Це тому, що в серпні я мав добрі наміри.

— У серпні ти мав відпустку.

— А хіба це не те саме?

Вона вдарила його мокрою рукою по плечу, і на футболці розпливлась темна пляма. Він удавано обурився, вона вдавано здивувалась, і так вони стояли, сміючись, посеред кухні, де крапав кран.

Потім сиділи на дивані, загорнувшись в один плед. Вона поклала голову йому на плече. Він не вмикав світла, тільки телевізор, де йшов старий фільм, який вони дивились уже стільки разів, що знали майже напам'ять. Дарина заснула, не дочекавшись середини, і Ярослав сидів дуже рівно, щоб її не розбудити. Дивився на екран, нічого не бачачи.

Йому було так спокійно, що він боявся ворухнутись.

Прокидався він о сьомій.

Дарина вставала раніше. Так було завжди: він відкривав очі й знаходив ліжко поруч уже порожнім, а на кухні чашку, що ще парувала, або тепле місце на стільці, де вона щойно сиділа. Сьогодні на кухні було тихо. Вона, мабуть, пішла рано, на якусь зустріч.

Він випив чаю, з'їв бутерброд, зібрався. Телефон лежав на тумбочці. Дарининого поруч не було, але вона могла забрати його з собою. Він ніколи не питав. Не мав звички контролювати.

Подзвонити їй він теж не міг, і щоразу, коли думка наближалась до цього, він згадував щось термінове: що забув зібрати документи, що треба встигнути на автобус, що колега чекає. Це завжди було щось дуже конкретне й нагальне.

На роботі було важко. Колеги ставились до нього обережно, як до людини, яка щойно перехворіла. Без запитань принесли каву. Не розповідали анекдотів. Лише в обід напарник Ігор, не підводячи очей від монітора, ніби між іншим сказав:

— Слухай, ти як узагалі? Після всього?

— Після чого?

Ігор насупився й дивився в екран довше, ніж треба.

— Ну... після лікарні. Ти ж казав, що вже краще.

— А, — Ярослав усміхнувся. — Та я давно здоровий. Усе нормально, не парся.

— Спиш добре?

— Як немовля.

— Їси?

— Ігоре.

— Усе, усе, — Ігор підняв руки. — Просто спитав.

Ярослав повернувся до свого екрана. Лікарню він пам'ятав погано: жовта стеля з тріщинами, чиїсь голоси, слова, які він не міг зрозуміти. Але це було давно. Тепер усе добре. У нього була робота, був дім, у якому на нього чекали, а решта його не стосувалась.

Ігор іще кілька хвилин не писав, а тільки поглядав на нього скоса, як дивляться на чайник, який ось-ось закипить.

Вечорами Дарина була вдома.

Щоразу інакше. То читала, підібгавши ноги на дивані. То розбирала шафу й вигортала речі, які давно слід було викинути, а потім сумно розглядала їх і складала назад. То сиділа на підвіконні й дивилась у темне вікно, і не одразу обверталась, коли він заходив.

— Про що думаєш?

— Про нас, — казала вона.

— Що саме?

— Що нам би поїхати кудись. За місто, в ліс. Давно не були.

— Поїдемо. На вихідних.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона усміхалась і більше не питала. Іноді він помічав, що вихідні минають, а вони нікуди не їдуть, і тоді казав собі: наступного разу. Погода була не та. Втома була не та. Усе було не те, але наступного разу точно.