Глава 9

АУРЕЛІНА 

Приїхавши до будиночку мольфарки, я не можу заспокоїтися. Боюся погоні та пошуків. Ану ж король повірить мачусі. 

Аугустина мене заспокоює, просить розслабитися, готує м’ятний чай і присідає поруч. 

Дивлюся на свою рятівницю і, важко зітхнувши, питаю: 

— А де ж я тепер жити буду? 

Раптом на коліна вистрибує Маркіз і треться своєю красивою мордочкою та муркоче. 

— У нас, мр. 

Дивлюся на мольфарку великими очима. 

— Житимеш у мене. Але... 

Не можу нічого збагнути, бо те коротке слово мене турбує. 

— Давай дочекаємо до ранку, не дарма кажуть: ранок вечора мудріший, — вона зітхає та додає: — Пий чай, смакуй пиріжки і лягай спати, та ні про, що не думай. Ти вже своє відстраждала, і тепер тебе чекають кращі часи. 

Випивши чаю, мольфарка стелить мені. Лягаю у м’яке тепле ліжко і почуваюся, мов принцеса, бо вдома я спала на твердій лаві біля печі. Маркіз вмощується біля мене і солодко мурликає, за, що Августина називає його зрадником. 

Жінка вже хоче піти, та я зупиняю її. 

— Августо, а чому принц, поцілувавши мене, заговорив? 

— Тому, що ти його доля. Закляття принцу передав потай старий король, дід принца. Він передав онуку свою сліпоту, але зір у принца добрий, тому він втратив вміння говорити та рухатися. І лише назначена долею дівчина могла зняти закляття з принца, — вона посміхається. — Чи ти гадаєш, поцілунок після білого танцю — це просто розвага? Це король шукав ту дівчину у такий спосіб. Ця традиція повторювалася з року в рік. 

Я сідаю на м’яку білесеньку подушку і спантеличено дивлюся на мольфарку. 

— То виходить, я доля принца... Але ж я... Я ж простолюдинка?! 

— Ти герцогиня, Ауреліно. Твоя мати була герцогинею, а от батько простолюдин, — пояснює мольфарка. 

— І, що тепер буде? — налякано питаю. 

— Тепер потрібно спати і не ставити питань. Зрання побачимо, що буде. 

Мольфарка йде, а кіт муркоче, наче заспокоює мене.