Глава 8

АУРЕЛІНА 

Не знаю, як мені бути. Страшенно нервую і в паніці шукаю поглядом Аугустину. Вона ж в обіймах короля йде до нас. 

Людовік зі сльозами на очах дивиться на сина, а тоді міцно обіймає його у присутності всіх і голосно, на емоціях, вигукує: 

— Мій син заговорив! Сьогодні найбільше свято у моєму житті! — він зиркає на мене й просить: — Юна чарівносте, зніміть маску! — кидає погляд на залу й додає: — Усім зняти маски! 

Я нервово ковтаю і наполохано зиркаю на мольфарку, а вона поглядом дозволяє мені це зробити. А я ж знаю, що як тільки зніму маску, мене впізнає мачуха. Мить вагаюся, та таки розв’язую маску. Я не можу відмовити королю. 

Підіймаю розгублений погляд на принца й лише тепер помічаю, що його очі стали ніжно-фіалковими, а не чорними, як раніше. Ми дивимося одне на одного, ніби вічність не бачилися. Відчуваю, як моє серце в грудях починає битися по-іншому, і мене вже ніщо не хвилює — лише Тіріан. 

— Та це ж моя зовиця! Вона відьма! Хапайте її! — репетує на всю залу Фернанда. 

Спантеличено дивлюся на Аугустину, яка від короля очей не може відірвати, а він — від неї. 

Мачуха ж тим часом волає, мов навіжена, і, обзиваючи мене відьмою, закликає всіх зловити мене. 

Доки король із мольфаркою не можуть намилуватися, мене ховає в обіймах принц, бо до мене наближаються королівські стражі. 

Раптом усі завмирають, і навколо нас з Аугустиною наче зупинився час. 

— Ауреліно, нам пора! — наказує вона. — Поквапся, бо чари будуть діяти рівно хвилину. 

Покидаю обійми принца і мчу за мольфаркою. 

Ми саме вибігли з палацу, як усередині зчинився галас. Усі кинулися нас наздоганяти. Я, втікаючи сходами, чую, як із голови злітає моя діадема. Зловити її не встигаю, а повертатися часу нема. 

Швидко стрибаємо з Аугустиною в карету, і вона щось шепоче. Я оглядаюся у вікно, за яким за каретою утворюється густий туман. Сівши рівно, видихаю. Розумію — ми врятовані.