Глава 6

АУРЕЛІНА 

Не можу оговтатися від шалених подій, що відбулися за такий короткий час у моєму житті. Я вже встигла попрощатися з життям і опинитися у казці. 

Дорогою до королівського двору я слухала історію кохання мольфарки. Виявляється, дуже давно вони з королем Людвіком кохали одне одного, але старий король заборонив сину брати за дружину юну мольфарку. Він сина одружив зі знатною графинею, а Аугустину прогнав з королівства. Відтоді вона живе у лісі, на лоні природи, сама. Але люди бояться до неї ходити, бо всі її бачать як стару, згорблену, спотворену роками жінку. А я побачила її справжню. 

Аугустина розповідає, як їй важко було пережити підлий вчинок старого короля. Вона довго мучилася, стримувалася, а потім таки навела на нього сліпоту. 

За розповідями ми доїхали до королівського двору. 

Виходимо з карети і я зі захватом оглядаю королівський двір. Тут усе у ліхтарях — так красиво. Підіймаю очі догори, адже посипав пухкий лапатий сніг. 

Мольфарка смикає мене та веде височенними сходами до королівського палацу. Дорогою зав’язую очі маскою, Августина теж так робить. 

Я хвилююся, коли нам прочиняються двері бальної зали. Тут людно, надзвичайно світло і по-королівськи розкішно. Лунає музика, і аж душа радіє від передчуття свята. А з мольфаркою мені вже нічого не страшно. 

Погляд прикипає до принцеси. Вона така, як про неї розповідають: вродлива, струнка, із золотими косами. Поруч сидить король, одягнений у червоні королівські шати. Місце королеви пустує, а трохи осторонь сидить принц. Йому скоро тридцять зим, але пару йому король знайти не може. Ніхто не хоче принца з вадами. 

Раптом наштовхуюся поглядом на мачуху й зведених брата та сестру. Аж холод по тілі пішов. Дивуюся їхній холоднокровності. Вони, напевно, тут зі спокійною душею святкують. Думають, що мене вже й живих нема. Зітхаю. 

Змушена покинути свої роздуми, бо починаються забави. 

Августина щаслива. Вона танцює постійно біля трону королів, напевно, аби привернути увагу Людвіка. І схоже, їй це вдалося, бо його величність очей з неї не зводить. Я ж дивлюся на принца. В його сумних очах панує байдужість. Здається, його не хвилюють веселощі та танці навколо. Він сидить похмурий, втупившись кудись поглядом. 

Бідолашний, він такий красивий, але через свою недугу самотній. Напевно, за нього б билися усі знатні леді, якби він був повноцінним. А так усі в королівстві називають його зачарованим принцом.