Глава 4

АУРЕЛІНА 

— Куди ти підеш? — загадково повторює мольфарка, а тоді нагадує: — Ти ж на бал хотіла?! На принца бажала подивитися... Чи не так? 

Кліпаю великими очима, дивлячись на досить привабливу жінку. 

— Хотіла, — розгублено повторюю. — Але ж я в старому одязі. — Зрештою, нового вже давно не маю... — з гіркотою зізнаюся. 

На мої слова Августина лише хмикає і наказує: 

— Ану-но, підіймися. 

Несміло встаю, притиснувши Маркіза до грудей. 

— Покрутися. 

Кручуся. 

— Заплющ очі. 

Знову наказує мольфарка, а я покірно виконую її накази. 

Раптом чую, ніби дзвенять дрібні дзвіночки, та з ними дзенькоче кришталь. 

— Розплющ очі! — чую наказ. 

Розплющую й оглядаю себе. Не можу повірити — на мені рожева бальна сукня, на руках рукавички, на ногах кришталеві туфельки. Маркіз дивиться на мене й, облизнувшись, людським голосом промовляє: 

— Неземна краса! 

Приємні емоції переповнюють мене, від них волога з’являється на очах. 

— Глянь на себе в дзеркало, — просить Августина. 

Підходжу до дзеркала і завмираю — в мене і зачіска, і макіяж. Я така вродлива, що намилуватися собою не можу. 

— Ось, візьми, — щось простягає мені жінка. 

Оглядаюся — вона простягнула мені маску на очі. Це саме те, що треба, аби мачуха не впізнала. 

— Все, ти готова, моя люба! — зітхає Августина. 

— А ви? — розгублено дивлюся на жінку, а вже за мить прошу: — Поїхали зі мною. Але на чому ми поїдемо?! 

— На чому їхати — не проблема, Ауреліно, але я вже... 

— Ну, будь ласочка! — благаю мольфарку, взявши її за руку. 

Вона розпливається у посмішці й кидає: 

— Ну гаразд! Тоді чекай. Що ж, і я гляну на короля. Чи бува, часом, ще не знайшов собі королеви. 

Неоднозначно кидає мольфарка та йде нагору. Зацікавлено дивлюся їй услід. Що вона мала на увазі?