Глава 3

АУРЕЛІНА 

Мольфарка Августина представилася і пригостила мене гарбузовою кашею, запеченим м’ясом та гарячим малиновим чаєм. Подякувавши жінці за все, дрімаю, кіт Маркіз солодко мурличе, напевно, то він нагнав на мене сну. 

Доки Августина подалася сходами на другий поверх, я відпочиваю. Хоча моторошні думки, наче стріли, пронизують мене. Як мені тепер додому повернутися? Мачуха ж тепер зробить все, щоб мене зі світу зжити. 

Раптом Маркіз на моїх колінах припиняє муркотіти. Його вушка вмить настовбурчуються. Він голосно нявкає, а сходами поспішно спускається мольфарка. 

— Вже Фернанда за тобою погоню пустила, — нахмурено кидає вона, а тоді наказує: — Замри і не рухайся. 

Так і роблю, хоча серце, мов навіжене, калатає у грудях. Мені страшно. Не хочу більше повертатися до рідного дому. Відколи там мачуха, цей дім мені чужий, а батько ходить, мов сліпий. Нічого не чує, нічого не бачить, лише примхи Фернанди виконує, а про мене геть забув. Я кілька разів намагалася з ним поговорити, та він мене не чує. 

Припиняю свої роздуми, бо мені страшно. Кіт на моїх колінах уже вигнувся дугою і шипить, а у двері мольфарки гримають. 

Вона відчиняє і невдоволено шипить на людей з мого двору. Вони без сумніву прийшли шукати мене. Але Августина їх не впускає. 

— Фернанда сюди сама прийде шукати свою зовицю, — з погрозою кидає дядько Мартин. 

Я не люблю цього чоловіка, бо часто бачу його з мачухою, і недобрі підозри від цього закрадаються в мою голову. 

— А хай прийде сюди твоя Фернанда. Та чи дійде, — невдоволено кидає мольфарка. — Тоді все королівство дізнається, що вона роги Гордію показує у нього під носом. І що з Ауреліни знущається... А тепер геть звідси, щоби очі мої вас не бачили, бо як вздрію вас ще раз нині у лісі, то гадиною додому приповзете всі, — наче заклинання промовляє жінка. А її голосом ці слова звучать страшно. Вона тупає ногою і наказує: — Геть! — зачиняє двері й потирає руки, наче сміття викинула. Наближається до мене і, сміючись, просить: — Видихни, доню, і розслабся. Вони не шукатимуть більше тебе, бо до рання будуть бродити тим лісом. Гукатимуть одне одного і не чутимуть, ходитимуть поруч і не бачитимуть нічого. 

Я справді видихаю, а Маркіз, вставши на задні лапки, треться до мого обличчя. Обіймаю його та гладжу. 

— Спасибі вам, Августино! — зірвано шепочу. — Якби не ви... 

— Годі, Ауреліно, припини! Сталося те, що мало статися. Людська доля пишеться на небесах. І нікому її не змінити. 

Великими очима дивлюся на мольфарку, а сльози котяться з очей. 

— Це все так, люба Августино, але де я тепер жити буду? Тепер мені додому не можна... Куди я піду? — шморгаючи носом, бідкаюся. Бо тепер мені не те, що до власного дому страшно йти, та й у королівське село повертатися лячно.