Глава 2

АУРЕЛІНА 

Лежу на холодній землі. Відчуваю, як топиться сніг під моїм обличчям та пече шкіру. Але це найменша прикрість, бо мене лякає невідомість. Кожна мить здається вічністю, а серце продовжує битися в шаленому ритмі. 

— Чого розляглася? Земля холодна, вставай, а то ще застудишся... — чую хрипкий та низький голос над собою. Навіть збагнути не можу, хто до мене звертається — чоловік чи жінка. 

— А пси? — несміло, зірваним голосом питаю. 

— Нема більше твоїх псів. Вставай та пішли звідси, бо зараз челядь з вашого дому прийде тебе шукати, — наказує той, хто поруч. 

Я миттю зриваюся і бачу перед собою мольфарку, яка зовсім не скидається на стару. Хоч у лісі темно, я добре бачу її обличчя. А вона невдоволено гримає: 

— Не стій. Ходім. 

Хочу оглянутися назад за себе, та жінка гримає на мене: 

— Не смій озиратися. Тобі то бачити не треба. 

Лиш важко зітхавши, іще віддихуючись, покірно йду за жінкою. На очах стоять сльози, адже завдяки їй я жива. Кажуть, що мольфарку майже ніхто толком не бачив. Схоже, мені пощастило. Але я навіть не знаю, як її звати. Не знаю, як звернутися, щоб подякувати. 

Мовчки йду за своєю рятівницею, горло ще стискає спазм, але я щаслива, бо жива. 

Входимо у двір з огорожею із жердя та йдемо просто до казкового будиночка з багатьма круглими вікнами. Будівля низька, але на два рівні. Будиночок доглянутий, охайний, з димаря дим іде, у вікнах світло мерехтить. 

Входимо всередину, а тут кругом ліхтарі висять, тепло, та ще й смачно пахне гарбузовою кашею й малиною. Вдихнувши ці аромати, згадала маму, і одинока сльоза покотилася по щоці. Так захотілося в дитинство. 

— Ходи, присядь, Ауреліно. Погрійся. А я вечерею тебе пригощу. Ти ж бо зрання ще нічого не їла. 

Дивлюся на мольфарку і диву даюся. Вона теж охайна, одягнена в світлий одяг, на голові хустка. На ногах червоні чоботи. Наче молодиця, а люди кажуть, що вона стара, як світ. 

Озираю все навколо — і таке враження, що у казку потрапила. Кажани літають, завішуючись під стелею, біля ліхтарів метелики рояться, а за мною йде пухнастий сірий кіт, а в куточку кролик морквину гризе. Досить мені присісти у м’яке крісло біля печі, як кіт, стрибнувши мені на коліна, зручно вмощується. Я гладжу його, а він голосно муркоче.