Глава 1 Втеча від мачухи.

АУРЕЛІНА 

Вбігши в осінній темний ліс, притрушений злегка снігом, зупиняюся. За власним серцебиттям не чую нічого, бо аж у вухах шумить. Насторожено оглядаюся, бо чую позаду ледь вловний гавкіт собак. Отже, мачуха таки випустила за мною церберів. Сльози з’являються на очах, бо мені не жити. Сил немає зовсім. Мене може врятувати хіба диво. 

Але поки ці злючі тварини мене не наздогнали, в мене є шанс на порятунок. Зриваюся з місця і з останніх сил, що духу, мчу лісовою дорогою в глиб. Я не хочу бути розтерзаною псами. 

— Допоможіть! 

Волаю не своїм голосом. Напевно, спрацював інстинкт самозбереження. Хоч розумію, що в темному лісі мене ніхто не почує, адже всі, якщо не пішли на бал, то готуються до свята. Сьогодні ж срібна ніч. Але надія в серці таки є.  

Раз за разом гукаю на допомогу. І з жахом чую, як гавкіт собак наближається. Вони от-от наздоженуть мене. У мене паніка. Кожен м’яз у тілі пече та болить, але я біжу. Не маю права здаватися. 

Мачуха не раз намагалася мене зі світу звести, але сьогодні вирішила зробити це остаточно, не давши мені жодного шансу. Страх посилюється, бо собаки від мене вже в кількох метрах. 

— Допоможіть! 

Волаю ледь не з останніх сил, бо навіть дихати важко, не те щоб говорити. Здається, пси от-от вхоплять за п’яти. Знову волаю про допомогу. І раптом з темряви летять блискавки. Я падаю на холодне листя, вкрите тонким шаром снігу. Чую за кілька метрів від себе скавуління собак, але сил на будь-які дії не залишилося. Здається — це кінець. Міцно зажмурюю очі й лежу в очікуванні чогось жахливого та неминучого.