Глава 8

АЙЛІН 

Мені так тепло та добре. Я час від часу розплющую очі від поривчастого вітру і знову провалююся у сон, стоячи.

Не знаю, скільки ми отак стояли, але коли я вкотре розплющила очі й помітила, що вода підбирається до пагорба, на якому росте старий розлогий дуб.

— Цей дощ що, не припиниться ніколи? Ще трохи — і він все затопить... — налякано цікавлюся у чоловіка, злегка оглянувшись.

— Через трохи дощ стане меншим, і ми поїдемо, — без емоцій відповідає він.

Я спантеличено кліпаю і розгублено перепитую:

— Куди поїдемо? На чому?

— До мене. На коні.

Така відповідь дещо лякає мене, але мовчу. Про себе думаю: краще б не питала. Залипаю на мокрому листі, з якого цівкою струменить дощ. Я, в основному, люблю осінь, але сьогоднішня погода змушує мене тремтіти. Знову тулюся до чоловіка, адже мої кросівки промокли, коли я бігла, і мені холодно в ноги. Поволі провалююся у сон.

Знову розплющую очі від того, що мене будить незнайомець.

— Квітко, прокидайся. Дощ практично перестав. Але це ненадовго, і нам потрібно встигнути доїхати додому, доки він не почнеться знову.

Покидаю своє затишне укриття й здригаюся від сирості та холоду. Після зливи у лісі стало значно холодніше.

Раптом здригаюся від надто різкого та голосного свисту. Кілька разів кліпаю, а чоловік винувато просить:

— Вибач, що налякав.

Я вся напружуюся, адже чую топіт копит. Озираюся у той бік — і за хвилину помічаю чорного великого коня, що мчить до нас. Він зупиняється біля незнайомця, і лише тепер я помічаю, що кінь осідланий.

Чоловік пестить коня, а тоді зиркає на мене.

— Квітко, ходи сюди — посаджу тебе верхи, і поїдемо. Їхати немало, тож потрібно поквапитися.

Несміло підходжу до чоловіка, хоча боюся коня й навіть поняття не маю, як ми їхати будемо.

— Підійди ближче! — просить він.

Налякано зиркаю на чоловіка, але таки виконую його прохання. Я дуже замерзла, тому хочу якнайшвидше зігрітися.

Чоловік миттю хапає мене за талію — і вже за секунди я сиджу боком на коні, який стоїть непорушно. Встигаю кліпнути, як верхи вже сидить незнайомець. Він пригортає мене до себе і, закутавши у плащ, звертається до коня:

— Вьо, Вороний!

Кінь рушає, а я тулюся до чоловіка, адже вся тремчу — як від страху, так і від холоду.