Глава 7

АЙЛІН

Примружившись, невдоволено зиркаю на незнайомця і переконливо запевняю:

— Я прийшла саме до чарівного дуба, а не до тебе. Навіщо ти мені? Ти себе в дзеркало бачив? Ти старий і некрасивий... І... І...

Сльози виступають на очах від образи та безпорадності. Мої слова — брехня, цей чоловік досить привабливий, але я дуже зла.

— Айлін, ти — моя доля. Проаналізуй своє життя. Твої однолітки вже давно заміж повиходили, дітей народили, а у тебе ще й хлопця толком не було.

На слова чоловіка не маю що сказати, бо це правда. Я вже навіть комплексувати з цього приводу почала. Наче й не страшна, а чоловіки та хлопці ніби не помічають. Сльози котяться з очей, відвертаюся, аби він їх не бачив.

Тишу порушує суворий, красивий баритон:

— Євдокія казала тобі прийти сюди до двадцяти п’яти, бо потім пізно буде. Чи не так?

Мовчу, не хочу відповідати. Нічого не хочу.

— Ти можеш ображатися, мовчати, а можеш просто піти...

— Що було б після двадцяти п’яти? — роздратовано перебиваю чоловіка, не обертаючись.

Він мовчить. Дуже довго мовчить, а я, не витримавши, обертаюся.

Я так багато хотіла запитати, висунути претензії, але коли заглянула в його очі — все зрозуміла. В них добре читається відчай, туга та печаль. Я, кліпнувши, розвертаюся до чоловіка спиною. Я вже не хочу знати, що було б потім.

Невидючим поглядом втуплююся в густий дощ, шелест якого заспокоює та заколисує.

— Цей дощ надовго?

— На три доби.

Спантеличено кліпаю і автоматично питаю:

— Ми що, тут три доби будемо чекати? Я спати хочу.

— То спи, якщо хочеш...

Почуваюся втомленою і на слова чоловіка просто хмикаю. Невже він пропонує мені спати просто стоячи? Чи, може, лягти на мох просто під дубом?

— Тут мокро та холодно...

— Іди до мене.

Від такого прохання кліпаю. Я хочу спати, але йти до цього чоловіка не маю ніякого бажання.

— Не варто мене боятися, це лише обійми, в яких ти зможеш зігрітися та подрімати.