розділ 12

Посіпаки Корзо видихалися і потрохи стали відставати він нього, а дехто взагалі плюнув і повернув у селище. Сам Корзо, надихаючись ненавистю до Максима і страхом перед Верескою, що вона оприлюднить його злочин, не відставав від двійників, які раз по раз попадали в поле його зору. Переслідуючи «втікачів», він у темряві не помітив, що вже забіг углиб зовсім незнайомого лісу. Згодом він втратив і втікачів. Коли почало світати, зрозумів, що не знає, як вибратися з цієї місцевості. Жагу помсти і ненависті витіснив крижаний страх – залишитися тут одному. Корзо не був ні мисливцем, ні збирачем, тому лісу практично не знав. Його очі хаотично нишпорили з надією зачепитися хоч би за одне знайоме місце, дерево, чи гілочку, щоб знайти шлях до селища. Він пускався то в один бік, то в другий, весь час вертаючись на те саме місце, зрештою, усвідомив, що заблукав.

Коли ранок вже набрав сили, а сонце щедро розсіяло своє світло і тепло, Максим з Верескою насмілилися вийти зі своєї схованки. Він як раніше тримав її за руку, боячись відпустити, щоб не випурхнуло його єдине щастя і світло душі в цьому світі. Уважно вдивляючись в зарослі лісу, вони підійшли до стежки, що вела на хутір. Максим, розуміючи, що на них може чекати засада, не пішов стежкою, а вглибившись у ліс, орієнтовно пробирався крізь хащі на свій хутір.

Ось вже крізь дерева проглядався хутір, як раптом, Максим почув з правого боку якийсь шум. Він обернувся і побачив, що троє молодиків з мечами в руках, біжать їм на перейми. Нічого не кажучи, потягнув Вереску за собою і з усіх сил кинувся до галявини, беручи трохи вліво, щоб збільшити відстань до точки зіткнення з посіпаками Корзо. Ризикнути прийняти бій Максим не міг, бо в нього зі зброї був тільки ніж, і проти трьох мечів шансів перемогти не було. Між втікачами і переслідувачами відстань суттєво скорочувалася, але Максим не міг прискорити біг, бо Вереска могла б не витримати такого темпу і спіткнутися, а це було б ой як недоречно в цій ситуації. Ще чуть, і вони зіткнуться зі своїми вбивцями. Він знову взяв трохи вліво і переслідувачі вже опинилися в них позаду. Потім він різко завернув до галявини, що Вереска мало не впала, втративши рівновагу… ще чуть, десь з десяток метрів і вони врятовані. Один з убивць вирвався вперед і мало не наздогнав їх, але, усвідомивши, що вже забіг на територію «Галявини блукань», різко спинився і в гніві швиргнув мечем у Максима. Меч пролетів повз і встромився в землю. Максим скористався моментом, схопив його і розвернувся, щоб прийняти бій, прикриваючи собою Вереску. Але ніхто і не смикнувся нападати, тому що двоє так і лишилися за межами галявини, не насмілившись увійти, а третій необдумано лишився зброї. Він на мить завмер на місці, потім зрозумів, що на поміч йому ніхто і не збирається спішити, кинувся до своїх. Але до них він так і не добіг, бо розчинився у просторі, як тільки покинув межі галявини, а ті двоє, що чекали на нього, чкурнули навтьоки чим подалі.

– Нічого собі! – здивувався Максим.

– Так буває не завжди, але краще виходити з галявини стежкою, так інколи є шанс повернутися туди, звідки прийшов.

– От, дідько, а я ходжу туди-сюди, навіть ні разу не задумувався про такий «вихід». Це ж так можна назад і не повернутися... – злякався Максим, що так може втратити Вереску.

– Дивлячись, як глибоко заблукаєш у тій місцевості, в яку увійшов. Якщо вистачить розуму повернутися назад, то, дочекавшись мене, можна повернутися у селище.

– А що, часто бувають такі випадки?

– Не дуже. Нас із раннього дитинства наставляють і попереджають сюди не заходити, але такі випадки бували.

– А ти чому не губишся? Як ти завжди виходиш звідси до своєї місцевості?

– Колись, як я була ще дитиною, я загралася і забрела на цю галявину, і не змогла вийти назад. Стежка до селища завжди зникала, як тільки я виходила за межі цієї галявини. Боячись заблукати зовсім, я поверталася сюди. В розпачі я заплакала і до мене підійшов старий чоловік. Звідки він з’явився, я не бачила, але він мене втішив і сказав, що навчить мене повертатися звідси додому. Він взяв мене за руку, привів на край галявини і запитав: «Що бачиш?», – я сказала, що бачу ліс. Він знову запитав: «Свій ліс чи чужий?» – кажу, що чужий. А він знову: «Придивись уважніше». І коли я придивилася, то побачила, що знайомий мені ліс ніби ховається за тим чужим і його ледве видно. Потім він мене навчив, як тримати в полі зору свою місцевість, щоб увійти в неї і не втратити реальність при переході. Я, звісно, довго не наважувалася сюди приходити, але якось в юності побилася об заклад із подругами, що зайду і вийду з «Галявини блукань». Діватися було нікуди, тож ризикнула, і в мене вийшло. Потім, звісно, я спробувала ще і ще раз, поки не впевнилася у собі, що я це можу робити з легкістю навіть у темряві.

– Круто! А мене навчиш? – запитав Максим, мабуть, вже більше з цікавості, ніж щодо шансу попасти в свій світ, бо на цей момент у нього геть не було бажання розлучатися із Верескою.

Дівчина залишилася з Максимом на його хуторі, бо вони дійшли згоди, що повертатися їй до селища ще занадто небезпечно. Отже, поки не втихне гнів Корзо, і не з’ясуються обставини, краще їй побути деякий час тут. У Максима певний запас їжі був про всяк випадок, а потім ще щось здобуде, тим паче в нього вже з’явився меч, а з цією зброєю можна вже й оборонятися у ближньому бою.

Майже півдня Корзо тупцяв на місці, так і не наважившись вибрати вірний напрямок до селища, але, виснажений нічним бігом, організм зажадав свого. Спрага підштовхувала його знайти воду, і він, інтуїтивно вибравши напрямок, рушив, на його думку, в бік селища. По обіді сонце припекло ще сильніше і змусило Корзо пришвидшити крок, від чого спрага ставала ще більшою.